— Вітаю всіх моїх нових дітей, — радісно промовила відносно молода жіночка, яку призначили куратором 107 групи журналістського факультету. — Мене звуть Лілія Дмитрівна, і я відсьогодні — ваш гід, наставник, психолог і суворий поліцейський.
— Так багато професій у одній людині, — зі сміхом вигукує один з хлопців, який сидів на задніх рядах. — Не важко?
— З вами завжди важко, — злегка посміхнулась жінка, і пройшла за трибуну. — Але на щастя, мені за це доплачують. Я пропоную сьогодні нам познайомитись та вирішити декілька організаційних питань. А потім розійдемось, щоб ви могли звикнути до думки, що завтра на 8 ранку вам доведеться знову сюди повернутись.
Зал загудів, розчарований такими словами. Люсьєн, яка обрала собі місце біля вікна, лише зручно сперлась на свою руку, спостерігаючи за тим, як найактивніші з них, перші вискакували для того, щоб розповісти про себе. Їй не хотілось сьогодні відсвічувати, не хотілось нічого розповідати про себе, але дівчина розуміла, що це стандартна дія, через яку мусять пройти всі. А тому подумки збиралась з силами, і коли дійшла черга до неї, то спокійно промовила:
— Всім привіт, я — Люсьєн Моро.
— Як? — пройшлися аудиторією шурхотливі запитання. — Як її звати?
— Приємно познайомитись, Люсьєн, — привітно промовила кураторка, чим звільнила дівчину від зайвих пояснень.
Коли вона знову зайняла своє місце, дівчинка, котра сиділа поруч, тихо промовила до неї:
— У тебе таке ім’я незвичне. Ти не українка?
— Лише наполовину. Моя мати українка, а батько — француз. Але я більшу частину життя прожила в Україні, тому…
— Ого, тепер розумію, звідки таке цікаве ім’я. Я його лише у книжці один раз зустрічала, і те, то ніби чоловік був, — її очі заблистіли від подиву, але дівчина швидко опанувала себе, й простягнула руку. — А я — Марія.
— Приємно познайомитися! — Люсьєн потиснула руку дівчини, радіючи, що перші два знайомства у стінах цього навчального закладу були для неї ніби непоганими.
Хлопці з задніх рядів, якось, звісно, намагались зачепити, але це все закінчилось, варто було лише уловити суворий погляд Лілії Дмитрівни. На диво, сама самопрезентація студентів пройшла швидко. І прийшов час обирати тих, хто буде входити у старостат групи.
— Я хочу, — підняла руку дівчина, яка назвалась Соломією. — Я вже була старостою у своїй школі, тому впевнена, що впораюся з цією посадою.
— Ну для того, що, провести такі собі міні-вибори, нам варто ще одну людину, яка, якщо тебе таки група обере, стане заступником, або навпаки.
Бути старостою — це невдячна справа. Люсьєн ніколи не подобалась подібна перспектива, адже тоді вся увага направлена на потреби групи, на організацію всього, крім того, за чим вона сюди прийшла — навчання. Тому зараз дівчина тихенько собі відсиджувалася, і чекала поки це все якось вирішиться. Їй теж було цікаво, хто ж усіх її нових одногрупників захоче взяти на себе подібну відповідальність.
— Я готовий бути заступником Соломії, навіть без виборів, — піднявся один з хлопців, що змусило навіть кураторку здивуватись.
— Так, хлопці у мене ще на такі посади не просились. Що ж, всі згодні з запропонованими кандидатурами, чи будемо шукати когось іншого?
— Та ні, — прозвучало з усіх сторін. — Піде.
— Ну що ж, я рада, що мені попались хороші студенти. Звісно те, які ви — покаже лише час та сесія, а до того, прошу не псуйте моє перше хороше враження про вас.
Всі засміялись і Люсьєн також. Час проведений з одногрупниками трохи відволік її від того, що вона, взагалі-то планувала переховуватись від Макаренка, тому дівчина пімітно розлабилася, нарешті віддаючись студентському настрою.
— Ти відразу додому чи хочеш з нами? — у коридорі, після того, як всі вже вийшли з аудиторії, звернулась до Люсьєн Марія.
— Ти про що?
— Ти що не слухала? Сьогодні хлопці запропонували нам всім познайомитись ближче, і запрошують у кафешку. Тут недалеко, за озером у парку.
О, про те озеро багато легенд ходило, але все крім того, що там час від часу смердить жабуринням та його чистять раз через раз, не було правдою. Але навіть не дивлячись на все, Люсьєн подобалось там бувати. Хоча виходило в неї не часто, бо квартира, у якій раніше жили батьки дівчини, знаходилась на іншому кінці міста, а отже їздити в парк їм було далеко. А враховуючи, що більшу частину часу дівчина витрачала на те, щоб зі школи бігти на плавання, або на гурток, а після — додому, щоб готуватись до наступного учбового дня, то їй і самій було ніколи.
— Слухай, не відмовляйся. Підемо разом, бо я теж щось трохи хвилююсь.
Заминку дівчини, Марія сприйняла за відмову, і цілком правильно, бо йти з усіма Люсьєн не планувала. Але вона прекрасно розуміла, що від сьогоднішнього дня, точніше від того, як вона себе поводитиме, залежатиме те, як до неї ставитимуться одногрупники.
Тому дівчина лише поправила ремінець свого і кивнула одногрупниці, хапаючи ту під лікоть.
— Ну ходімо, раз запросили.
— Гей, зачекайте і нас, — гукнула Марія натовпу попереду. — Ми теж з вами.