РОЗДІЛ 1: БІЛА СЛІПОТА

ДІТЕР (Запис у щоденнику):

«Запис від чотирнадцятого листопада. Шпіцберген не прощає помилок, але ми... ми зайшли надто далеко. Мороз в’ївся під нігті, а біла сліпота стирає межу між небом і землею. Навігатори здохли ще три дні тому. Єдине, що веде нас уперед — це сигнал. Сухий, ритмічний стукіт на мертвій частоті, що б’є просто з-під вічної мерзлоти. Ларс каже, що це автоматика. Я ж молюся, щоб це була просто несправність...»

ЛАРС:

- Дітере! Твою ж матір, стій! Приглуши ліхтар. Дивись туди... прямо по курсу.

ДІТЕР:

- О боже... Ларсе, цього не було на картах. Що це за чорні скелі?

ЛАРС:

- Це не скелі, хлопче. Це бетон. Дивись на форму кутів. Чортів дот, вмерзлий у льодовик.

ДІТЕР (Запис у щоденнику):

«Перед нами виріс привид. Закинута німецька дослідницька станція "Айсвальд-7". Величезний, кутастий моноліт із мертвого залізобетону, наполовину поглинутий льодовиком. Окупанти збудували його в сорок третьому і, якщо вірити архівам, законсервували перед відступом. Але чому тоді... ворота прочинені?»

ЛАРС:

- Кабель зв’язку перерубаний ще в минулому столітті. Але генератори... ти чуєш? Цей низький гул у глибині. Станція не мертва, Дітере. Хтось або щось подає сигнал зсередини.

ДІТЕР:

- Ларсе, подивись на поріг... Тут сліди. Їх не замело хуртовиною. Хтось затягнув усередину щось важке. І воно... воно залишало темну, буру смугу. Схоже на замерзлу кров.

ЛАРС:

- Годі скиглити. Діставай сигнальні ракети. Ми заходимо.