Пролог

                                                                 Пролог

Моє життя починається і закінчується тут. У місці, де немає ні звуків, ні почуттів. Є тільки я і мої спогади. Напевно, це - вічність. Тепер я знаю, що коли ми помираємо, залишаються спогади. Саме вони складають нашу особистість, нашу цінність. Спогади – це найважливіше досягнення в житті будь-якої істоти. Ні багатство, ні слава, ні помста - нічого матеріального не має значення. Тільки спогади, які залишаються з тобою після смерті. Теплій і сонячній, що зігрівають вас до кінця часу, нескінченним потоком або темній і важкій, гнітючі і не даючи потім знайти спокій, розривають вас на частини неможливістю щось змінити – все це результат життя. Тут ви проведете вічність, просто згадуючи, як це було. Як це – бути живим, відчувати емоції, відчувати тепло і запахи, смаки їжі і дотик коханого.

Якщо заглянути в мої спогади, то я бачу маленьку розпещену дівчинку, яка думала, що зазнала багато болю, яка не отримала достатньо любові від батьків, яка втратила багато сил і часу даремно мучивши себе, за всім цим стоїть нерозсудливість, неосвіченість і молодість, яка перетворилася з добра на зло.

Я була веселою, іноді навіть занадто недбалою, випещеною життям дитиною, яка не знала бід і нестачі, хоча сама так не вважала. Та розбещена дитина любила своїх батьків і старшого брата. Людей, які працювали на благо нашої сім'ї. Все, що в мене було, я сприймав як належне. Не помічаючи реальності, моє життя було казкою, про яку мріяли багато звичайних дівчат.

Вона любила життя і весь наш світ. Хотілося побувати у всіх його куточках, не замислюючись про небезпеку. Побачити найзагадковіші місця і дізнатися незвідане. Я хотіла захищати і бути захисником для всіх живих істот, абсолютно не розуміючи, що це означає і яких жертв вимагає. Я мріяла про подвиги і пригоди, як в книгах, які читала в домашній бібліотеці.

Мене виховували, як і всіх дівчат зі знатних родин. Нам завжди казали, що дівчата не б'ються. Ми відповідаємо за продовження родоводу та баланс у Вавирдосі. Багатьох така ситуація влаштовувала. Але я так хотіла бути чимось більшим, ніж просто ще однією жінкою, яка дала спадкоємців правлячій родині. Я хотіла бути воїном-королевою.

Приблизно з п'яти років мене нестримною хвилею вкрило бажання бути ідеальною книжковою героїнею, і я почала спостерігати за своїм старшим братом. Йому було вісім років, коли в ньому прокинулася сила. У день, коли це сталося, батьки були безмежно щасливі. А я була ще маленькою і не зовсім розуміла, чому. Найкращі вчителі, виснажливе навчання та багато уваги з боку батьків. З того часу він зайняв перше місце, за лаштунками слуги називали його майбутнім королем, я стала не таким важливим потомком, як думала, тому чекала пробудження своєї сили. Але я все одно любила його. Він добре до мене ставився. Ми багато грали разом. Він заспокоював мене, коли я плакала, захищав, коли мене лаяли. Я часто слідкувала за його навчанням, таємно авжеж.

Мама, зайнята королівськими справами, майже не звертала на мене уваги, тому мені було легко втекти від няньок. У дитинстві я списувала таке ставлення на те, що вона була зайнята важливими справами і вихованням свого старшого брата, чия сила прокинулася і потребувала контролю.

Через деякий час я почала ховатися в надії, що мої виснажливі тренування достроково пробудять у мені сили. Я повторювала усе, чого навчили мого брата. У сім років у мене дійсно з'явився дар. Це стало потрясінням для моєї сім'ї, адже, як виявилося, вона взагалі рідко прокидалася у дівчаток, а тим більше в такому юному віці мама плекала надію, що я залишуся звичайною дівчинкою.

Тоді я раділа цьому, вважаючи, що мене будуть вважати особливою, але реальність жорстока і несправедлива. Батьки вирішили, що варто відволікати мене і ховати від світу. Вони почали вчити мене мов, читати, писати, танцювати, все, що тільки можна, аби я забула, що я обдарована. Коли мені виповнилося дев'ять років, я вже вільно володів мовою демонів і людей, і вже володіла письмом незалежного королівства Некроситет.

Для мого батька було гарною ідеєю сховати мене в літньому будинку королівської сім'ї. Цей будинок знаходився неподалік від головного палацу. Всього десять хвилин пішки. Але в той же час він був чудово захований в лісі. Там весь палацовий натовп не зміг би знати, що законна спадкоємиця, а в моєму світі саме дівчина була законною спадкоємицею, пробудила дар. Таким чином вони могли продовжувати готувати мого брата до його сходження на престол.

Вдень я старанно вчилась, а вночі пробирався в найпотаємніші куточки будинку і тренувалась. Найчастіше моїм прикриттям був великий ангар у глибині маєткового двору. Туди приходило мало людей. Тут зберігалися речі, які вже не були потрібні, але шкода було від них позбуватися. Мені подобалося бути там і дивитися навколо.  Чим старше я ставала, тим більше мені здавалося, що я ще й зайва річ при дворі. Так я знайшов свою першу форму палацової охорони. Мабуть, хтось давно тут залишив, трохи за велика, але я під себе пришила. Я мріяла про те, що зможу його носити всюди. Я мріяла про те, як мене впізнають, і я стану прекрасною захисницею. Я любив пригодницькі книги. Мені подобалося уявляти себе їхнім героєм.

Моя сила зростала набагато швидше, ніж я могла собі уявити. У тринадцять років я вже знала, що я набагато сильніша за свого брата. Я продовжувала стежити за його навчанням, але не із захоплення, цього разу я черпала знання, яких мені не вистачало. Я вивчала усі ті ж книги, що й він. Їх було так багато, їх було незліченна кількість. Я крала його записи, вивчала після нього магічні руни, хімію, астрологію, географію і так далі. Без вчителів було дуже важко.  Я цілими днями сиділа в бібліотеці, ховаючись за читанням жіночих романів. Іноді мені все ж таки доводилося їх читати для маскування.

Мама зраділа тому, що я стала більше цікавитися жіночими романами, ніж розмовами про силу чи тренування брата. І я вирішив не говорити про це, поки не буду достатньо підготовлений, щоб довести своє право на престол. Ох, яка ж я була дурна. День за днем я відточувала свою майстерність і поповнювала свої знання.