Глава 19.1. Не смішіть Всесвіт своїми планами

22 березня, 22.40

Аеропорт

Елла розглядала зал очікування в аеропорту і нервово крутила в руках телефон.

– Я жду. Набирай його номер.

Вона благально подивилась на невисоку дівчину в кепці з прямим козирком і мішкуватому одязі, в якій ніхто зі знайомих ніколи б не впізнав елегантну Женев’єв.

– Не треба, Жені, – попросила неголосно. – Будь ласка, залишмо все як є.

Та неприємно розсміялася.

– Забула? Одного разу і я благала тебе про милосердя. А що зробила ти? Не бійся вимовити це вголос! Що ти зробила, Елло?!

– Вбила тебе…

– Голосніше!

– Жені, прошу…

– Тоді телефонуй!

Елла напружено озирнулася. Навколо пасажири, камери відеоспостереження, охорона. Але чомусь це анітрохи не заспокоювало. Женев’єв збожеволіла! Її зовсім не хвилює, що кожен її рух записується, кожне слово чують чужі вуха? Яка дикість!

– Швидше. Тільки від тебе залежить, чи залишишся ти жити.

– Тут люди, Жені! Ти не підеш безкарно!

– А я й не збираюсь. Ну ж бо, визначся, що для тебе важливіше: життя твоєї дитини чи добробут Віктора?

– Звідки ти…

Женев’єв вирвала у Елли мобільник, набрала номер.

– Ти знаєш, що казати, Елло. Не розчаруй мене.

Гудки, гудки, гудки…

– Він не бере слухавку!

– Тобі ж гірше. Зрозумій, я не можу відпустити тебе, не дізнавшись… З’єдналося. Говори!

Елла притиснула долоню до шиї, відчуваючи, як шалено б’ється пульс. Чому це все відбувалося саме з нею? Чому навіть втекти на край світу не вийшло по-людськи?!

– Слухаю, – голос Віктора був далеким і відстороненим.

– Я їду. Назовсім.

Він нічого не відповів.

Женев’єв штовхнула Еллу в бік, наполягаючи на продовженні розмови. У вузькій руці блиснув метал. Ніж? Ні, маленький пістолет, схожий на іграшку. Елла не сумнівалася: в разі потреби співрозмовниця зуміє ним скористатись.

– Я все ще вагітна.

– Мій адвокат зв’яжеться з тобою, – Віктор не вагався жодної миті. – Я забезпечуватиму вас до кінця життя. Щось іще?

– Прощавай.

– Давай нарешті розійдемося, Елло. Не зв’язуйся зі мною більше.

– Я й кажу: «Прощавай!». Прощавай, Вікторе! Якщо тобі цікаво, я справді любила тебе!

– Мені шкода. Як щось треба, звертайся до Павловича.

– Ненави…

Женев’єв вихопила телефон і натиснула «Відбій», перш ніж Елла встигла договорити.

– Досить, – в голосі шаєннки була жалість. – Ти така ж дурепа, як і я. Щасливої ​​дороги. І… Тримай, – вона передала крихітний пістолет з намальованим на руків’ї Мікі Маусом, – якщо народиться син, нехай бавиться. Я тобі пробачаю. Я б теж вбила заради нього. Чи на його прохання? Не відповідай, Елло. Мені не потрібна правда. Уявляєш, десять років потому я нарешті вилікувалася від цього божевілля. Навіть мстити не хочеться.

– Тоді чого ти хочеш?

– Додому.

***

23 березня, 05.30

вул. Волошкова

– Гей, землянко, нагодуй мене!

«Скільки часу? Я проспала? У Аглаї Іванівни інфаркт буде від мого нахабства», – Віта, не розплющуючи очей, зашарила під подушкою в пошуках телефону.

– Землянко, у тебе є що пожерти?!

«Божевільний сон… Коли ж він закінчиться?» – вона намацала мобільник і, мружачись, глянула на екран.

Половина шостої… І то правда, всіляка нісенітниця сниться ближче до ранку. Нісенітниця – тобто голоси, яким не місце в порожній квартирі. А ще – білосніжний плюшевий ведмідь розміром з людину, що дивився великими приклеєними очима з підвіконня. І герой-коханець із латиноамериканських серіалів, одягнений у поліцейську форму, який нависав над ліжком, тримаючи в руках пляшку олії і порожній лоток з-під яєць.

– Шарашка… Вороною ти мені більше подобався…

– Упевнений, вороною і ти б мені більше подобалася. Досить вилежуватись! Я багато працював і мені потрібна енергія!

Віта протерла очі, починаючи побоюватися, що дещо з того, що відбувається поруч, – прозаїчна реальність.

– Шарашка? – уточнила недовірливо.

Гість жбурнув їй товстий пухнастий халат і кинув лоток на підлогу.

– Паспорт показати? Ворушися, землянко! Зауваж, я не кажу, що хочу їсти! Мені необхідна їжа!

– То зроби собі вермішель швидкого приготування! Там на полиці дві пачки!

– Я схожий на кухаря?

– З цим будь-який бовдур впорається!