Глава 18.1. Не плутайте щирість із відчаєм

22 березня, 08.40

вул. Волошкова – вул. Лісова

Вихідні минули як у тумані. Ніхто не телефонував, не приходив, не цікавився, чи жива Курочкіна взагалі. Тільки батьки набридали, але від них рятувала нібито робота. У неділю, еге ж. Вони вдавали, що вірять. А, може, справді вірили – улюблена донька ніколи не обманювала.

Від цього ставало ще гірше. Віта ненавиділа себе – і не могла нічого змінити.

Вона багато думала про слова Наталі. Безперечно, Шаєнна і хлопці з іншого світу – це захопливо, цікаво, в якомусь сенсі круто. Шарашка – супер, Тін… Ні, краще не думати про Тіна, тому що паперові серветки для ридань закінчились, а виходити з холодної орендованої квартири немає ні сил, ні бажання.

Але іносвітці – це шалене сьогодення. В ту версію майбутнього, про яку, якщо вірити доморощеним психологам з лавочок біля під’їздів, мріє кожна жінка, вони не вписувалися.

Стабільний дохід? Прочерк. Соціальний стан? Прочерк. Надійність у плані довгострокових стосунків? Та яка, до біса, надійність, якщо їхні мотиви зовсім незрозумілі? Прочерк!

На щастя, настав понеділок. Віта ніколи ще так не раділа початку робочого тижня! Хоч буде чим зайняти голову, а то від навіжених думок на кшталт: «Та чхати на все, він просто мені подобається» ставало ніяково.

У приймальні сиділа незнайома секретарка – грізна пані років п’ятдесяти, яка дивилась на співробітників із величчю істинної королеви. Під її пильним поглядом Віта згадала, що, страждаючи через свою невизначену долю, зовсім забула про Зіну. Варто було зателефонувати або відвідати її, запитати, чи не потрібна допомога, поговорити про Романа і Васильєва…

«Зараз цим і займусь», – вирішила Віта, перевіряючи годинник.

Вона прийшла рано, до початку робочого дня час іще є.

– Курочкіна! – На неї налетів вихор солодких парфумів і лаку для волосся, що не встиг осісти. – Ти за розрахунком?

Віту пересмикнуло.

– Мене звільнили? За що?!

«І чому я дізнаюся про це після тебе?!» – залишилось невисловленим.

– Ха-ха-ха! Ну ти й жартівниця! – Маша потягла її до вікна. – Хто він? – почала змовницьким шепотом. – Бізнесмен? Депутат? Відомий спортсмен? Може, кримінальний авторитет?!

Здається, останнє припущення було б найбажанішим.

– Ніхто. – Віта спробувала протиснутись повз колегу.

– Та що я, з’їм його? – образилася співрозмовниця. – Ну ти і скритна… А в нього є друзі?

– Сумніваюся. – На вільний простір вдалось вирватися дивом. – Він… Дуже специфічна людина.

Маша охнула і прикрила рот долонею.

– Як містер Грей? – прошепотіла, почервонівши.

Віта не дуже добре уявляла, що спільного можна знайти між самовпевненим гордовитим Віктором і милим балакучим дідком-англійцем, що тримав кондитерську за рогом.

– Навряд чи. Вибач, мені потрібно зателефонувати.

«Поза зоною досяжності… Навіщо взагалі купувати телефон і тримати його вимкненим?» – вона вдала, що слухає гудки.

Відповідати на запитання колег зовсім не хотілося. Це Маша поки витає в хмарах і марить романтикою. Більш прагматична Ася почне запитувати про прозаїчні речі на кшталт «Де познайомилися?», «Коли весілля?» і «Як назвете дітей?». Ну а Аглая Іванівна напевно вже жовчю спливла, придумуючи, як вжалити сильніше. Не варто забувати і про Дмитра Анатолійовича. Чи він відлежується після побоїща?

– Гей, Курочкіна, ще ж рано! Не турбуй людей вранці, вони до сніданку злі!

Віта прибрала слухавку від вуха.

– Скоро дев’ята, – вимовила нейтрально. – Уже майже всі наші в зборі.

– Крім цього паразита Дімочки! – з несподіваною злістю видала Маша. – Нехай би він хоч тиждень не з’являвся! Свинюка!

– Ви посварились? – Це було не те щоб цікаво, проте колега не збиралася йти і довелось підтримати розмову.

– Посварилися?! Та ж він мерзота! Знаєш, як я записана в його телефоні? «Кролиця-Березень»! Кролиця, чуєш?! А я ж тільки йому… Тільки йому зізналася, що в дитинстві у мене були великі передні зуби! Негідник! А знаєш, хто у нього «Бджола-Квітень»? Іра з відділу кадрів! Ця вобла з писклявим голосом, що минулої п’ятниці отримала розлучення! А «Баклажан-Травень»? Правду Зіна казала: Дімчик та ще скотиняка!

– Співчуваю. – Віта роздумувала, чи не поділитися й своїми образами, але передумала: не факт, що парочка скоро не помириться.

– Співчуваєш? Та що ти розумієш у стражданнях, Курочкіна? У тебе все чудово! Спочатку предки забезпечували, тепер мужик цей намалювався! Він же як з картинки! Чи тобі скаржитися на життя?

«Це точно, поки я ходила до школи, мене утримували батьки. Як і тебе», – але сваритися не було бажання.

– Я не жаліюсь. – Віта відвернулася. – Вже за дві хвилини дев’ята. Я піду.

Вона сіла за стіл, зиркнула на зачинені двері кабінету Аглаї Іванівни…

«Тільки не відчиняйтеся», – попросила подумки.