16.2

***

19 березня, 11.30

вул. Зимова

Елла сиділа за столиком кафе навпроти свого бутика і переглядала список найближчих рейсів до Європи. Попередню бронь вона скасувала відразу ж після випадку з ноутбуком, і відтоді періодично заходила на сайт авіаперевізника, не наважуючись ризикнути. Але час не стояв на місці, з майбутнім треба було визначитися у найближчі дні.

– Здрастуй.

Елла здригнулася і розхлюпала чай.

– Алексе? – недовірливо глянула на чоловіка, який сів поруч. – Чи не ти казав, щоб я до тебе не наближалася?

Він жестом підкликав офіціантку і замовив каву без цукру.

– Зіна в лікарні, її дитину забрали. Я не уявляю, що робити. Вони нічого не вимагають!

– Помста?

– Не знаю, чорт забирай! Я стільки років жив без турбот! Цей божевільний братик Жені зосередився на Вікторі і залишив інших у спокої. Хочеш сказати, він навмисне дозволив нам розслабитися? Щоб вдарити якомога болючіше?

Еллу занудило. Божевільний братик… Вдала характеристика для того виродка. Чому він завжди тримався в тіні? Якби Женев’єв не приховувала існування брата, вона напевно дожила б до сьогоднішніх днів.

– Іди в поліцію.

– І що я їм скажу? Що колись допоміг вбити дівчину, а тепер за це розплачуюся?

Дзенькнули дзвіночки над входом до кафе. Елла різко повернула голову і зустрілася поглядом із жінкою, що ввійшла, – невисокою брюнеткою років сорока, яка ховалася під широким чорним плащем. Дрібні риси обличчя, гострий ніс, чуттєві губи… Приблизно такою могла б бути Жені, якби прожила на два десятиліття довше.

– Що пропонуєш, Алексе? – Елла спостерігала, як незнайомка робить замовлення.

– Об’єднатись. Як тоді, Елло. Разом ми непереможні.

– Ні.

– Подумай сама! У його списку ти йдеш після мене.

– Ні, Алексе. Досить і того, що мені майже щоночі сниться Женев’єв. Більше ніяких убивств. Домовляйся з Віктором.

Олександр відвернувся до вікна.

– В мене сім’я, вони не мають страждати через мої помилки. А ти даремно відмовляєшся. Зараз наш переслідувач у реанімації, дістати його буде легко.

«Що трапилося?» – питання застрягло у Елли на язику.

Співрозмовник попрямував до виходу, і жінка в незвичному одязі не відривала від нього очей.

Він сів у машину. Незнайомка, залишивши їжу, вийшла слідом.

Елла бачила, як вона опустилася на переднє сидіння і як спотворилось обличчя Олександра.

«Це ще не по мою душу», – промайнуло в голові.

Елла одним ковтком допила чай і замовила квиток до Парижа. Відкладати неминуче більше не мало сенсу.

***

19 березня, 12.30

вул. Лісова

Сріблястий джип виринув ніби з нізвідки.

– Аліно! Не очікував тебе тут зустріти!

Фальш. Стовідсоткова фальш у словах, але голос по-справжньому радісний.

«Зникни!» – прокричала б Віта, якби Віктор не опустив вікно і вона не побачила сліди жахливих побоїв на його обличчі.

– Що це з вами?

Знати відповідь зовсім не хотілося. Напевно Шарашка постарався. Або Тін. Або обидва. А прямокутний синець від каблука? Наталя? Ймовірно.

– Ну ж бо, сідай!

На протилежному боці вулиці показався Тін. Побачив їх, махнув рукою…

– Навіщо?

– Підвезу тебе, куди скажеш. Та годі, я не кусаюсь!

Віта позадкувала.

– Ви божевільний? По-вашому, викрадати людей посеред білого дня – це нормально?

– Помиримось? Упевнений, тобі не хочеться мати справу з поліцією.

«Все-таки іносвітці», – приречено подумала вона.

Це шантаж? Мовляв, не послухаєшся – твої друзі потраплять за ґрати?

Віктор, кривлячись, виліз із автомобіля.

– Аліно, мені справді шкода, що так вийшло. Але ти мені дорога. Я не хочу, щоб з тобою сталося щось погане.

– Наприклад, щоб мене переслідували?

Він зробив крок уперед.

– Ти не розумієш. Це мене переслідують. Мене і тих, хто мені небайдужий. Я намагаюся захистити тебе!

– Зникнути з мого життя – не варіант?

Віктор похитнувся, схопився за бік. Інстинкти Віти закричали, що людині погано, потрібно допомогти… Безглузді інстинкти!

– Привіт, Курочкіна! – пролунало приблизно в той момент, коли вона, зачепившись за власну ногу, впала в обійми Віктора. – Овва!

– Віто, втікай! – прозвучало на пів секунди пізніше, разом із вереском гальм і звуком зіткнення машин.