Глава 16.1. Кохання звершує великі справи. І страшні

19 березня, 00.30

вул. Південна, передмістя

Худорлявий чоловік із перев’язаною головою прислухався до легких кроків за дверима ошатного особняка і постукав ще раз.

– Я знаю ім’я, Жені. Ми більше не помилимося.

Женев’єв виглянула на ґанок і різким жестом вказала на вітальню.

– Часу обмаль, Ештаре. Ти впевнений у своїй інформації? Мені здається, нам потрібна Єлизавета Зотова.

Ештар неквапливо пройшов до глибокого крісла біля бару і налив собі випити.

– Точно не Елла, – промовив, розглядаючи віскі на світло. – Віктор зраджував їй направо і наліво, а потім викинув її, як обридлу іграшку. Так не чинять з тими, до кого мають сильні почуття.

– Хочеш сказати, ми схибили? Труба було вбити Еллу і викрасти Катерину? Маячня! Ту бліду міль він не цінував ні на гріш! Вона сама на нього вішалася!

Келих зі стуком опустивсь на лаковану стільницю, вузька долоня вдарила по твердому підлокітнику.

– Жені… Десять років минуло, а ти ніяк не заспокоїшся? Досить уже себе накручувати.

– Я ненавиджу його! Ненавиджу! Ненавиджу…

Ештар підвівся і неквапливо обійняв господиню будинку. Вона сховала обличчя у нього на грудях, тихо схлипнула…

– Чому я так сильно ненавиджу його? Чому?..

– Відпусти його, сестричко. Це одержимість, а не кохання. Зараз треба думати про інше. Нам потрібен кулон. Потрібен будь-якою ціною. Послухай, часу мало. Я можу розговорити кого завгодно, розумієш? Тільки скажи! Будь ласка, не захищай його. Він не гідний тебе. Нікчемний черв’як, він ще повзатиме перед тобою на колінах, вимолюючи прихильний погляд! Дозволь розібратися з ним! Прошу, Жені!

– Ні! – Жені різко відштовхнулась і впала в крісло. – Не смій ображати Віктора! Він недоторканний! Він мій! Знайди те, що зможе його зачепити. Ти впевнений, що у нього немає близьких родичів?

– Нікого. Але я дізнався одне ім’я…

Вона войовничо схрестила руки і задерла підборіддя.

– Хто?

– Не впевнений. Зате точно знаю, що йому небайдужа її доля. Привезти її?

– Спочатку переконайся, що це не підстава. І поверни Алексу його жінку.

– Жені… Просив же не смітити в будинку.

– Вона жива, милий. Поки що. Покажи йому, що ми не жартуємо. Або він зрадить Віктора, або наступним буде його син.

Ештар покинув дім у поганому настрої. Запхав на заднє сидіння машини замотане в покривало тіло, відкрив ворота… Вирулив на безлюдну нічну вулицю і тихо вилаявся. Досі він ніколи не сумнівався в наказах Женев’єв. Ось тільки дитина… Це було занадто навіть для нього.

Втім, вона давно вже натякала на щось таке. У Ештара вистачило часу на запасний план. Залишалося лише зважитись і…

Масивна вантажівка, що летіла по зустрічній із вимкненими фарами, крутнулася вбік і знесла автомобіль на узбіччя.

«Хтось грає проти нас», – встиг подумати Ештар, перш ніж навколо розлився важкий запах бензину і світ канув у пітьму.

***

19 березня, 11.00

вул. Волошкова

Телефонувала Люся – питала, чи не прочухалася ще дивовижна ворона. Мовляв, вечір вдався, є бажаючі повторити виставу. Телефонували батьки – перебиваючи одне одного, вимагали звіт про стан здоров’я та/або отримані каліцтва. Телефонувала Маша – збирала гроші на подарунок Аглаї Іванівні до дня народження і, заодно, цікавилась, як поживає «мільйонер».

І телефонував Тін.

Шарашка, бачте, не повернувся додому. Всезнаюча Наталя не бере слухавку, її чоловік несамовито лається, заявляти про зникнення птаха якось незручно… Чи вже не птаха?

Вони протеревенили майже годину. Обговорювали погоду, новини, Шаєнну, замовника номер п’ять, якому для щастя не вистачало коханки крутішої, ніж у друзів, і безліч побутових дрібниць. Потім іносвітець згадав про неоплачене замовлення і головною темою стала зникла Зіна.

– А Південна, сім? – Віта ніби на власні очі уявила вчорашню дивну розмову по телефону. – Що там?

Там був приватний будинок. Власник – Ільїн Ілля Ілліч, проживає разом із відлюдкуватою сестрою Ілоною. Люди тихі, ввічливі, тримаються самі по собі. Ні з ким не дружать, ні з ким не ворогують і ні з ким не спілкуються. Іноді приймають гостей, іноді їдуть на місяці. Так, днями до них заходила жінка трохи за тридцять. Вони з господинею пили чай біля відчиненого вікна вітальні і про щось тихо розмовляли. Ні, нічого підозрілого не відбувалося. Гостя пішла через кілька годин – її чорно-біле пальто і шарф бачили сусіди.

– Шарашка і всередині дивився? – Віта відчула розчарування від того, що її підказка виявилась помилковою.

Тін нагадав, що Шарашка не з’являвсь. Іншосвітець дізнався про все сам. Походив, порозпитував місцевих жителів…

– Може, це не в нашому місті? – припустив невпевнено.

Віта сумнівалася. Ім’я власника явно вигадане нашвидкуруч, усамітнений спосіб життя теж насторожував. Треба побільше дізнатися про цього «Ілліча» і його сестру.