13.2

***

18 березня, 08.00

вул. Вишнева, передмістя

– Це був розіграш, так? – Зіна кричала в слухавку, не соромлячись присутності сторонніх людей. – Якась афера?! Мені потрібен головний!

– Шарашка біля телефону.

Смішний мультяшний голос зовсім не був схожий на приємний баритон чоловіка, що переконав її: Агентство – реальність.

– Хлопчику, не базікай! Поклич тата або ким там він тобі доводиться.

– Я вас уважно слухаю, – телефон не змінив господаря.

Зіна остаточно вийшла з рівноваги.

– Дитино, передай батькам, що я звертаюся до поліції!

– Через макарони і ковбасу? – пискнув телефон. – Вас засміють.

– Через те, що мій син пропав! Щоб вам всім провалитися! Ви ж обіцяли розібратись! – Зіна жбурнула мобільник у стіну.

Задня панель відскочила, батарея випала…

Зіна перелякано почала збирати частини, що розлетілись, однак тремтячі від хвилювання руки не слухалися.

– Боже, що я наробила… – Вона абияк приладнала батарею і, затамувавши подих, спробувала включити телефон.

Екран спалахнув, і Зіна з полегшенням опустилася на підлогу. Треба було заспокоїтись і звернутися до правоохоронців. Саме в такому порядку, оскільки заплакану істеричку дійсно не сприймуть всерйоз.

Моргнув індикатор мережі, з’явився значок нового повідомлення.

«Південна, сім», – говорилось у посланні.

Уже в таксі Зіні спало на думку подивитися на номер відправника.

«Два-три, три-два, п’ять-шість…» – очікувала побачити вона.

Але цифри були зовсім іншими.

***

18 березня, 09.30

вул. Степова, передмістя

Віта розглядала клавіатуру сигналізації. Одиниця точно змазана… І, здається, двійка. Що ж до інших цифр… Вона зітхнула. Нічого, ще не все втрачено.

Притиснула до панелі чисту серветку, обережно пригладила. Мало не померла від страху, коли одна з клавіш подалася всередину, погрожуючи нажатися, але обійшлось.

– Один, два, чотири, дев’ять. – Віта оглянула відбиток уздовж і впоперек. – Чомусь я впевнена, що вони йдуть у такому ж порядку…

Однак експериментувати було страшнувато. Вона погано уявляла, як це все працює. Потрібно щось натиснути і ввести код? Ввести код і щось натиснути? Просто ввести код? Скільки є спроб? Чи необхідно вгадати з першого разу?

– Мені пощастить.

На жаль, Віта розуміла: якщо є ймовірність провалу, уникнути цього не вдасться. Але спробувати варто. Не вб’ють же її за ненавмисний виклик охорони?

Вона примірилась до клавіатури і… опустила руку.

«Трохи пізніше», – пообіцяла собі.

Спочатку треба оглянути будинок і прикинути інші шляхи. Може, на підставі цих цифр вдасться потрапити в кабінет Віктора або підібрати пароль до Wi-Fi? Здається, електронний замок автономний? Тільки б не помилитися!

– Один, два…

Вхідні двері клацнули, пролунав писк вимкненої сигналізації.

«Віктор же казав, що повернеться пізно!» – подумки обурилась Віта, поспішаючи заскочити у відведену для неї гостьову кімнату.

Через пів хвилини повз її укриття пройшов високий худорлявий чоловік із заклеєним безліччю пластирів обличчям і перев’язаним зап’ястям. Впевнено, явно не вперше, відімкнув кабінет, почав неспішно шарудіти паперами…

«Родич чи знайомий?» – Віті хотілося вийти привітатись і, заодно, поскаржитися на викрадення.

Вона майже переконала себе, що так буде краще. Віктор зовсім збожеволів! Хтось має вправити йому мізки. А цей незнайомець, як не крути, з його кола спілкування. Він напевно зуміє на щось вплинути.

Дзеленькнув телефон.

– Ні, не знайшов, – пролунав спокійний голос невідомого. – Шукаю. Не заважай. Можливо, він усе знищив. Ні, поки схованок я не бачив. Так, відразу ж повідомлю! Досить, мила. Ми обидва знаємо, як правильно вчинити. Не бійся, я не залишу тебе. Заспокойся, Жені! Минуле не повториться!

Віта завмерла. Притулилась до стіни, ледве дихаючи. Чоловік у кабінеті точно не друг! А оскільки він проник сюди незаконно, то й випадковому свідку не зрадіє.

Незнайомець вилаявся, щось перекинувши, люто штовхнув стіл.

Здається, настав час перевірити, як швидко приїде горезвісна охорона. Заблокувати чимось двері в підвал і змусити сигналізацію спрацювати? Так собі варіант. Хоча й набагато кращий за той, при якому невідомий виявить полонянку Віктора в тісній кімнаті без замка.

Віта навшпиньки перетнула коридор і нерішуче зупинилась. А якщо?..

Вона натиснула кнопки, краєм свідомості розуміючи, що писк напевно привернув увагу злодія, і повернула дверну ручку.

Двері відчинились, і це було добре.