18 березня, 00.30
вул. Лісова
– Шарашко, що з прогнозами?
– А з ризиками?
– Менше десяти відсотків. Прогнози, Шарашко!
– Віктор змінюється занадто швидко. Імовірність того, що він навчиться любити, – майже тридцять відсотків.
– Це неприродно! Ми починали з півтора відсотка!
– Є припущення, що земна любов справді небезпечний вірус.
– Не мели дурниць. Можливо, ми не врахували якийсь важливий чинник. І, Шарашко… Ти впевнений, що ми вчинили правильно?
– Озвуч інші варіанти, партнере. Нагадаю: ми не зуміли б непомітно позбутися трупа.
– Не жартуй так!
– А ти не кажи нісенітниць!
– Але чому саме він?
– Ти знаєш когось іншого, хто здатен утримати її подалі від нас?
– Ні, але…
– Вона врятувала тебе, Тіне. Дозволь врятуватись і їй самій.
– Але…
– Забудь про неї. Ми зникнемо, і все залишиться в минулому.
***
18 березня, 06.00
вул. Степова, передмістя
– Ходімо, я дещо тобі покажу. – Віктор відступив, пропускаючи Віту до широких, добре освітлених сходів, що вели до підвалу.
– Катівню? – Вона не поспішала спускатися.
Він невдоволено хмикнув, обійшов її і ривком відчинив двері.
– Тобі сподобається, Аліно.
Несміливі ранкові промені, що пробивалися крізь вузьке віконце біля самої землі, не могли розігнати морок, і силуети пристроїв у глибині приміщення дійсно здавалися зловісними інструментами середньовічної інквізиції.
Віта здригнулась – уява швидко підказала, що трапляється у фільмах, де героїня спускається в темний підвал разом із підозрілим типом.
– Не впевнена. – Віта зупинилась на порозі. – Є варіант, що ми обійдемося без цього?
– Якщо ти цілими днями будеш дивитися телевізор, то захворієш.
«Приголомшливо. Знову все заради мого блага», – втім, сил сперечатися вже не було.
Віктор клацнув вимикачем.
– Як тобі?
Спортзал. Хто б сумнівався.
Бігова доріжка, велотренажер, гантелі, якась штуковина незрозумілого призначення…
– Мені потрібно дякувати? – кисло уточнила Віта.
– Ну ти і колючка! Гаразд, розберешся сама. Не хочеш тренуватися – дивись серіали.
– А книг у цьому будинку нема? – Віта прагнула хоч чимось вколоти Віктора. – Такі прямокутні цеглинки з літерами?
– На другому поверсі. Тисяч п’ять-шість, від класики до любовних романів. Гадаю, ти не нудьгуватимеш.
– Угу. Саме час насолоджуватися розкішшю і радіти життю. – Віта більше не намагалася бути ввічливою. – «Спасибі» казати чи обійдетесь?
– Точно колючка! Я привезу тобі кактус. А якщо будеш поводитися чемно, то куплю їжачка.
Вона запідозрила, що будь-який шаєннський повелитель Зла, нехай навіть із манією величі і хронічною параноєю, був би кращим за турботливого Віктора.
– Їжак – це дешево. Хочу дикобраза.
– Чубатого, індійського, південноафриканського?
– Того, якого ви не зможете дістати!
Як завжди, він не образився. Реготнув, вимкнув світло, повідомив, що в холодильнику є тістечка, шоколад, готова їжа з ресторану, а якщо з’явиться бажання, через п’ятнадцять хвилин доставлять піцу.
– А двері кур’єру хто відкриє? Чи ви вирішили дати мені код?
– Я поїду за пів години, Аліно. У тебе є час, щоб зробити замовлення.
Пів години? Хм, цього вистачить, щоб дещо влаштувати…
– Ви в душ? Маленька порада: добре замкніть двері, тому що мені хочеться влаштувати вам коротке замикання, а електроприладів навколо достатньо.
– Навіщо ж попереджати?
– Не хочу залишитися в компанії покійника.
– Смішно.
– Я не шуткую.
Незважаючи на те, що Віктор посміхався, Віта бачила: йому стало незручно. Та й двері у ванну кімнату він замкнув – вона чула, як клацнув замок.
Відмінно. До другого клацання можна зайнятися планом.
«Небувалий атракціон для прекрасних (і не дуже) дам! Відчуйте себе принцесою в печері дракона! Скарби наявні, лицар не додається», – промайнуло в голові.
Віта прогнала недоречні думки і поспішила до передпокою, де була єдина у всьому будинку кімнатна рослина – старий фікус, земля в якому вже перетворилася на пісочок. Горщик стояв на невеликому підвищенні – такому собі низенькому табуреті. Швабра під нього не пролізла б, пилосос – тим паче. До того ж хатня робітниця ігнорувала пил у важкодоступних місцях.