12.2

***

17 березня, 17.30

вул. Зимова

– Ти знущаєшся, Лізо?! Що значить – на столі? Я, по-твоєму, сліпа? Шукай мій ноутбук! Швидше!

Якби Елла могла, вона б виштовхала помічницю стусанами. Однак нерви нервами, а репутацією варто дорожити. Довелось повернутися до кабінету і попросити кави. Хоч у чомусь Ліза була професійною – управлялася з чашками вона моторно.

Елла відкинулася на спинку крісла, скинула незручні туфлі. З насолодою вдихнула терпкий аромат, піднесла напій до губ – і похлинулася.

Ноутбук, через який вона влаштувала переполох, дійсно лежав на столі, трохи прикритий журналами.

«Я божеволію?» – Елла відставила чашку, витерла губи.

Вона пам’ятала, що перевіряла всюди!

– Це вже не смішно, – пробурмотіла, витягуючи свій скарб. – Анітрохи не смішно!

Ввела пароль, подивилась на звичну заставку. Фото – Віктор і вона на відкритті нічного клубу. Начебто недавно було, а таке відчуття, ніби вічність минула. Терміново поміняти, хай не маячить перед очима. Навіщо постійно ятрити душу? Ця сторінка життя перегорнута.

– Ну і ну. – Елла зайшла в останні документи, розраховуючи повернутися до перерваних справ. – Ох ти ж!..

Вона точно знала, що переглядала листування з невеликою іноземною компанією, яка зацікавилась її роботою. Але тепер на верхніх рядках були розклад і пошуковик.

Еллу пересмикнуло від переляку.

«Я ж ні в чому не винна!» – хотілось закричати на всю горлянку.

Однак людина, якій призначалися б ці слова, була далеко… На тому світі, якщо вже відверто.

Елла ледь не кинула ноутбук у стіну, але вчасно одумалася. Хто б не рився в кабінеті, йому вже відомі її плани. Досить змінити пароль і остерігатись.

«Введіть попередній пароль», – вискочило віконце.

Вона перемкнула розкладку і надрукувала «Женев’єв». Крапки, що замінили символи, мали буденний вигляд, проте приховане ними слово пропалювало наскрізь своєю нещадністю.

«Прощавай, Жені», – Елла ввела дату народження задом наперед і опустила кришку.

«Прощавай», – вчулося в свисті вітру за вікном.

Вона схопила перший-ліпший журнал і почала пильно читати статтю про нарощування вій. Зрештою, Елла не вважала себе винною. Нітрохи.

***

17 березня, 23.30

незнайоме місце – вул. Степова, передмістя

М’яке синювате світло утворювало затишну напівтемряву. Здавалось, воно ллється звідусіль: з високої, прикрашеної вигадливими візерунками стелі, з покритих темними шпалерами стін, навіть із підлоги, встеленої пухнастими килимами. Ще звучала музика: тиха, ненав’язлива, якраз в стилі цього нереального місця. Вдалині дзюрчала вода і щебетали птахи, в широке вікно заглядав місяць. Звичайний, як не дивно, і це трохи засмучувало. Зате бузкове небо було таким же, як на малюнках Тіна, – безкінечним, глибоким, мерехтливим і абсолютно чужим.

Віта відкинула покривало, яким її вкрила якась добра душа, і полегшено зітхнула, бо ж кінцівки слухалися цілком стерпно. Шлунок, щоправда, завзято нагадував, що їсти потрібно хоча б раз на добу, проте вона постаралася не надавати цьому значення.

Навколо Шаєнна! Чудовий далекий світ, сповнений небезпек і загадок! Голод – невелика плата за можливість побачити крижане море і простори іншого Всесвіту.

«Мама мене вб’є», – слідом за першим захопленням прийшли і раціональні думки.

Якщо Віта потрапила в світ Лієланда, то не на екскурсію. Її обміняли на магію для лікування Тіна? Шарашка зробив би це, не замислюючись.

«Ну і де моє взуття?» – майнула роздратована думка.

Потім навалилось усвідомлення того, що навколо – не продовження чудернацького сновидіння, а дивна реальність.

Зі жвавістю, про яку Віта досі й гадки не мала, вона заглянула під ліжко і перевірила кутки. Обсмикнула рукава, що задерлися під час сну, і постаралась не панікувати.

Так, це трапилося.

Так, вона в іншому світі.

Так, прокинутися не вдасться.

Але й гарячкувати не треба.

Набридлива уява підказувала, що десь неподалік бродить господар цієї розкішної спальні, облаштованої в кращих традиціях королівських дворів. Не те щоб Віта бувала у вінценосних покоях, однак у століття кіно і фотографії на брак інформації скаржитися не доводилось.

– Балдахін, ну і ну… – тихо сказала вона, оглядаючись спокійніше. – Оксамит і позолота… А в Шаєнні не бідують. Значить, на мої черевики не зазіхнуть…

Під ногу потрапило щось пружне і м’яке. Віта скрикнула – під нереальним небом навіть повсякденні речі мали зловісний вигляд. Потім придивилась уважніше і навіть присіла навпочіпки, щоб доторкнутися до знахідки.

Кімнатні капці. Пухнасті зелені «котики» зі смішними вушками і великими блискучими очима.