Глава 11.1. Не приносьте себе в жертву – за вас це зроблять інші

16 березня, 17.40

вул. Миру

Незважаючи на розпал рекламної кампанії, на сторінках Елли Зотової вже три дні не з’являлися нові фото. Підписники дивувалися, засипали її повідомленнями, проте ніякої реакції не було. Хтось пустив чутку, що вона зробила невдалу пластичну операцію, інші говорили про страшну хворобу, аварію, проблеми з наркотиками… Співчуття чергувалося з глузуванням, якийсь «доброзичливець» запустив у мережу цикл мемів про Elsy’s, бутик згадали в місцевих новинах.

Еллу не на жарт засмутив би такий галас, однак вона й гадки про нього не мала.

– Пароль від Wi-Fi – чотири нулі, – ще в перший день перебування у лікарні повідомили їй.

Вона жодного разу його не використала. Суєта віртуального життя втратила привабливість. Елла навіть виклик приймала, тільки коли бачила знайомий номер, на питання про своє місцезнаходження не відповідала, про справи не говорила.

«Перепочинок», – так вона це називала.

Досить, набігалася… Кар’єра, Віктор, незнайомі люди по той бік екрана… Все міф. Дизайнерка з неї так собі, реклама не окупається, ще трохи – і пора оголошувати про банкрутство. Милі недоліки коханого чоловіка, які раніше зворушували і збуджували, виявилися не такими вже й милими. Шанувальники легко перетворювалися на хейтерів.

Елла втомилася від усього цього. Вона усвідомлювала, що від життя не втекти, але збиралася зробити паузу.

– До вас прийшли, – вдруге за сьогодні проінформувала медсестра.

– Не хочу нікого бачити.

Нав’язливість Віктора, що колись викликала захоплення, почала дратувати.

Елла прокрутила список пропущених дзвінків. Сімнадцять – з його номера, вісім – з невідомого. І це не рахуючи повідомлень!

З писком прилетіла SMS-ка. Жбурнути б телефон у стіну і забутися на години…

«Досить мені писати!» – відповіла Елла, не читаючи.

Але Віктор написав.

«Ти нестерпний!» – вона відкрила послання.

«Елло, пробач, зовсім забув, що можна листуватися. Там розмовляти по телефону не дозволяють? Знаєш, мені потрібно…».

Елла не дочитала. Прокрутила інші повідомлення і безсило впала на ліжко.

Чужий номер. П’ять однакових фото.

Катя.

З кулею в голові.

***

16 березня, 17.45

вул. Лісова

– Яка ж ти незграба, землянко! Повзеш як очманіла гусінь. Ти мені нагадуєш партнера в Шаєнні. Він теж погано управлявся з реальністю.

Віта ледве переставляла ноги, та вперто долала поверх за поверхом. Це не висотка, вона зможе… Але збите дихання вкупі з хвилюванням сильно заважали підйому.

– Що з ним сталося?

– Скоро побачиш.

– Стривай, я більше не можу…

– Або не побачиш.

Віта зціпила зуби і все ж подолала останні сходинки. Шарашка, нехай навіть у вигляді засмаглого красеня з яскравою усмішкою, був Шарашкою. Його співчуття вистачало лише на те, щоб не мучити непотрібними докорами.

Подати руку? Землянка обійдеться! Підбадьорити? Ага, розмріялась! Почекати? Сама знайде дорогу!

– Ну ти і… – Віта захекалася, притулилась до стіни. – Ну ти і…

– Хто?

– Ворона!

– Зараз ворона не я. – Шарашка посміхнувся і люб’язно відкрив двері. – Прошу. Твій прекрасний принц чекає на тебе. Готова звільнити його від чар?

Віта роздратовано протиснулася повз нього. От же ж перната зараза! Міг би й відступитись. Якби на його місці був хтось інший, вона б вирішила, що він намагається продемонструвати ледь прикриті смугастою майкою м’язи. Але це ж Шарашка… Йому головне – допекти, а до земних пристрастей немає ніякого діла.

– Цілувати будеш? Ну, як у ваших казках? Чи це тільки на жабах працює?

Віта не відразу зрозуміла, що тут відбувається. Та ж квартира, те ж бідне умеблювання… І жодного натяку на присутність Тіна.

– Це те, що я думаю?! – Зі складок кинутої на диван ковдри визирав чорний хвіст. – Серйозно?!

– А де ж заламування рук і голосіння? Де крики про загублене майбутнє?

– Тіне, це дійсно ти?! – Віта витягла невелику пом’яту ворону і притиснула до грудей. – Ти? Ой! Що це?

Відповісти він не міг – його дзьоб був заклеєний скотчем, широка смуга ізоляційної стрічки примотала крила до тулуба і стягнула лапи.

– Шарашко! Що за жарти? – Віта рвонула липку стрічку. – Ти з глузду з’їхав? Дай ножиці!

– Без проблем. Впевнена, що зумієш відрізнити його від мільярда інших птахів? Впевнена, що зможеш підманити до себе? Впевнена, що не литимеш сльози, коли він зникне навіки?

Віта впала на диван, не звертаючи уваги на протестуючий скрип старих пружин.