10.2

***

16 березня, 14.20

вул. Зимова

– Доброго дня. Вибачте за турботу, але ваша донька поза зоною досяжності. Мені терміново потрібно з нею зв’язатися.

– Вікторе?

– Так, це я. Передайте їй, щоб вона включила телефон.

– Пане Вікторе, річ у тім, що Віталіна… Як би пояснити… Ми з її батьком вважаємо, що вам не потрібно зустрічатися. Ви занадто різні.

– Не збираюсь я за нею бігати. У мене є декілька запитань. Це чистий бізнес.

– Ну… Е…

– Будь ласка.

– Віти зараз немає вдома. Коли вона повернеться…

– Перетелефонуйте мені.

***

16 березня, 14.30

вул. Лісова – вул. Зарічна

Балонів дійсно було два – невеликих, дванадцятилітрових, композитних. І вони не вибухнули – горів газ, випущений палієм. Пожежники приїхали вже після того, як полум’я згасло, поліція і швидка – на кілька хвилин раніше.

Найбільше постраждав сам замовник номер п’ять, який клацнув запальничкою над відкритим вентилем, розраховуючи на вибух у стилі бойовиків. Натомість його облило струменем вогню, і на швидкій сумнівалися, що він виживе після масштабних опіків.

Віту жертвою не вважали – заклеїли розбитий лоб пластирем і довго розпитували, що, як і чому, проте вона майже нічого не знала про нападника. Можливо, їй приділили б більше уваги, але фельдшерка, що приїхала на виклик, впізнала в злочинці людину, яка тільки вчора скаржилася на балакучу ворону, і поліція поставилась до справи без особливого завзяття.

Втім, їх зацікавили власники приміщення, і не залишалося нічого іншого, крім як дати номер Наталі. Про що з нею розмовляли, Віта не розібрала, проте юридичних питань їй більше не ставили.

– Хтось ще був поблизу? – Втомленого патрульного вочевидь не цікавило те, що сталось.

Вона збиралася згадати Тіна, але вчасно схаменулась. Наскільки б сильно не постраждав іншосвітець, він зник раніше, ніж з’явилися представники закону.

– Н-ні… Нікого.

– А ви що тут робили?

– Проходила мимо, почула запах газу, заглянула, щоб перевірити і повідомити куди треба, – за час спілкування з шаєннцями і Віктором Віта навчилася брехати як справжня аферистка. – Розумієте, Наталя… Ну, власниця… Ми…

«Боже ж мій, я навіть її прізвища не пам’ятаю, а хочу заявити, що ми подруги!» – вчасно зупинила себе.

– Знайомі з власником, – записав поліцейський. – Значить так, люба, – його невеликі припухлі очі зміряли Віту з ніг до голови, – вам сьогодні пощастило. Сподіваюся, наступного разу, почувши щось підозріле, ви не будете грати в детектива, а відразу зателефонуєте в газову службу. Залиште свої координати і їдьте в лікарню. Ніяк не збагну, чому вас відкинуло так далеко. За фактом, вибуху ніякого й не було.

Віта відвела погляд. Що завгодно, тільки б не згадати Тіна!

– Я сама… Від переляку, – видавила невпевнено. – Шарахнулась і впала. Телефон розбила.

– Так, невдача. Бачу, ви його дуже любили. У моєї матері такий же. Уже двічі прала його в машині, і хоч би що. Каже, безсмертний. Зате тепер у вас є причина купити сучасний. Без кнопок, а з цим, як його… Сенсорним екраном. Як у всіх людей.

Віту підвезли майже до самого дому – відділок був у потрібній стороні, а придумати, чому не хочеться їхати додому зализувати рани, вона не зуміла.

Після всіх справжніх і вигаданих хвилювань (останні стосувались іносвітців, причому обох: і напевно травмованого Тіна, і Шарашки, що чомусь не з’явився) голова відчутно паморочилося, через вихлопні гази Віту злегка нудило.

Вона зупинилася біля під’їзду, розмірковуючи, що робити.

Насамперед – позичити у мами телефон і переконатися, що шаєннці живі і здорові… Ну або просто живі.

Друге – якось пояснити пластир на лобі.

Третє – вибратися за покупками, оскільки верхній одяг майже закінчився, тоді як весна тільки починається.

Четверте – домовитися з Наталею, щоб знати правильні відповіді на офіційні питання.

І п’яте – вибачитися перед Зіною.

– Аліно! Оце так збіг! Я тебе шукав.

«Ну чому неприємності не ходять поодинці?» – Віта з першого слова впізнала цей голос і повернулася, начепивши на обличчя нейтральний вираз.

– Добридень.

– Що з тобою? Тебе хтось вдарив?

– За гілку зачепилася, – буркнула вона, не бажаючи обговорювати цю тему.

Втім, Віктора займало зовсім інше.

– Чому у тебе відключений телефон? – невдоволеним тоном запитав він.

Віта продемонструвала куски пластика, в яких насилу вгадувалися екран і кнопки.

– Впустила.

«З прискоренням в кілька g», – зауважив би затятий скептик, проте в деяких питаннях Віктор був разюче сліпий.