9.3

***

16 березня, 12.00

вул. Степова, передмістя

Віктор недарма платив адвокату – той зі шкіри ліз, але дбав про його інтереси. Ось і тепер Олександр Павлович постарався на славу і правдами і неправдами витягнув наймача з-за ґрат. Втім, це був ще не кінець, розслідування обіцяли провести ретельно і без найменших поблажок, однак Віктор відчував себе чудово від одного лише усвідомлення того, що перебуває на волі.

Приблизно до обіду він насолоджувався життям, потім згадав про проблеми, які не стосувалися правопорядку.

– Елло? – Цей номер навіки врізався в пам’ять. – Твоя помста вдалася, вітаю. А тепер поговоримо серйозно.

– Я в лікарні. – Голос Елли вражав байдужістю.

– Що… Що трапилось?! – Крик напевно налякав її до напівсмерті.

– Знепритомніла, – холодно відповів телефон. – Через недоїдання, а не підступи темних сил.

– Потрібно дещо обговорити. – Віктор помітно підбадьорився.

– Нам нема про що розмовляти.

– Якщо ти забула, у нас є одна загальна тема! – розсердився він.

– Уже ні, – прозвучало зі сльозами. – Видали мій номер. Я не буду відповідати.

Віктор не відразу зрозумів, про що говорила Елла. А коли до нього дійшло… В грудях щось защеміло, захотілося жбурнути щойно придбаний телефон додолу і топтати його ногами. Та ці почуття не мали сенсу. Все, що не робиться, на краще. В цьому випадку просто однією турботою стало менше.

– Ти де, Елло?

– Йди до біса.

Віктор з півхвилини вслухався в гудки, потім струснув головою, проганяючи погані думки. Викликав таксі, попрямував до офісу. По дорозі перевірив, які лікарні розташовані поблизу від місця проведення вчорашньої вечірки.

Дві державні і приватна… Віктор задоволено усміхнувся, відчувши себе великим сищиком. Неважко здогадатись, куди відвезли Еллу Зей. І відмовлятися від неї він не збирався, особливо тепер, коли їхнім стосункам ніщо не заважало.

«Життя налагодиться», – подумалось йому.

Але серце чомусь усе одно боліло.

***

16 березня, 12.30

вул. Лісова

– Поточні ризики: «ти-Віктор» – менше десяти відсотків, «ти-я» – близько п’ятнадцяти, «ти-Шарашка» – майже шістдесят, – монотонно повідомив Тін, зайшовши до невеликого приміщення зі строкатою вивіскою – так званого офісу агентства.

– І тому він мене уникає? – Віта з цікавістю роздивлялася. – Даремно. Я запам’ятала того замовника. Побачу – втечу в людне місце. Та й потрібна йому не я, а Шарашка.

Одинокий стіл із мінімумом паперів і канцелярського приладдя, крісло на коліщатках, нова розетка, товстий телефонний кабель, світлі жалюзі, порожня етажерка, засохлий кактус у горщику і простенька акварель…

– Чим ви тут займаєтеся? – Віта не помітила слідів фінансової діяльності.

– Тут Наталя працювала. Шарашка не любить приміщення. А я – виконавець.

– І що робила Наталя?

– Те, що тепер будеш робити ти, – вислуховувала замовників, складала їхні психологічні портрети і пропонувала рішення проблем. Шарашка займався прогнозуванням, я – ризиками і правками.

Віта виглянула у вікно. Пейзаж сумний… Занедбаний будинок, сміттєві баки, вдалині видніється куточок вулиці. Комірчина – так вона назвала б це місце. А Тін говорив – офіс. Воістину у кожного своє бачення світу.

– Тут прибрати треба. – Палець залишив помітний слід на запиленій поверхні.

– Прибирала Наталя, – пролунала переконлива відповідь.

Ну що за люди, га? Ніби без Наталі іносвітці як без рук. Чи її відсутність стала для них приводом бити байдики?

– Гаразд, сьогодні… Господи, а це що за дивак? – Віта втупилась у двір, через який йшов високий, атлетичної статури чоловік у веселеньких шортах, смугастій майці і гумових шльопанцях на босу ногу. – Місцевий юродивий чи «морж»?

Хто такі моржі, Тін знав. Неповороткі ссавці, живуть на півночі, мають бивні і вуса. Чому новоспечена колега назвала моржем щетинистого качка з довгими чорними патлами, рівними зубами і начебто синіми очима, залишилося за межею його розуміння. Довелось пояснювати, а тим часом дивна людина зникла з поля зору.

– Так, він морж, – із затримкою погодився іносвітець. – Взагалі холоду не боїться. Навіть мінусових температур. Забудь, навряд чи ти його ще побачиш.

– Чому?

– Його час закінчується.

– Правильно буде – час його оренди закінчується. – Віта спробувала поліпшити мовні знання співрозмовника.

Погляд Тіна висловлював здивування, і вона змінила тему. Нехай сам вчиться. Головне – люди його розуміли, а все інше буде практикою.

– Готова?

– До чого?

– До роботи. Сідай, я покажу тобі роздруківку розмови з об’єктом «Зінаїда Лиска». Дзвінок прийняв Шарашка, тому не звертай уваги на зауваження.