Глава 9.1. Звикайте до випадковостей. Особливо до невипадкових

15 березня, 03.45 – 16 березня

вул. Лісова

Тін влаштувався у ванній і незабаром вимкнув світло.

Ноутбука вистачило всього на пів години – стара батарея майже не працювала.

Віта трохи посиділа в темряві, змирилася з тим, що сьогоднішнє безсоння – мала плата за знайомство з біженцями із Шаєнни, і взяла ворону, що ворочалася поруч, до себе на коліна.

– Тебе хоч гладити можна, пташечко? У мене колись був кролик… Він любив, коли його гладили…

Як з’ясувалося, птиці теж це любили. Принаймні Шарашка не заперечував проти ласки. Навіть крила розчепірив і шию витягнув, щоб було зручніше.

– Спи, маленький. Сподіваюсь, у тебе немає пташиних вошей?

Він відчутно клюнув Віту в палець і почухався лапою.

– Те, що я маю вигляд ворони, не означає, що я ворона, землянко. Кому, як не тобі, це знати?

– Чому так?

– На вигляд ти повна роззява, а на ділі розумієш, як влаштований світ.

– Дзьобик стули, крилата нахабо!

Шарашка перестав смикатися хвилин за десять. Розпластався як м’яка іграшка, розмірено засопів…

Віта забрала руку і зітхнула. Скоріше б світанок…

Задрімала вона значно швидше, ніж розраховувала.

– Ну що, партнере, не хочеш тарілку супу? – привидівся начебто уві сні мультяшний голосок і тихі кроки.

А коли на горизонті почало світлішати, ворона закричала насправді, оскільки Тін висмикнув її з нагрітого місця ривком, та ще й за хвіст. Чим нещасна птаха заслужила таке обходження, було незрозуміло.

Віта протерла очі, дивуючись тому, що, по-перше, все-таки спала в чужому домі, а, по-друге, що «партнер» поводиться з пернатим начальством настільки нешанобливо.

– Щось трапилося? – Вона помітила, що у розпатланого хлопця мокре волосся, а у ванній кімнаті шумить вода і, здається, гуде пральна машина. – Ви ранні пташки! Скільки часу? Маршрутки вже ходять?

– Пів на сьому. – Тін дивився на розсерджену ворону напрочуд дивно.

– Лише пів на сьому?

– Можеш їхати.

Віта відчула легкий укол невдоволення. Вона сподівалася на тепліше прощання. Ну або хоч на привітну усмішку. Розраховувати на чашку чаю не мало сенсу – їжі в цьому домі поки не водилось. Але й просте «прокинулась – забирайся геть» в список очікування не входило.

Довелося нагадати собі, що це – не любовний роман, і навіть не пригодницька комедія з романтичною лінією, а сіра дійсність, і подякувати за ночівлю.

– Тобі краще поспішити. – Тін майже виштовхав її за двері. – Я бачив із вікна, що на світлофорі стоїть твій автобус.

«Ну і що змінилося за ніч?» – дивувалася Віта, опинившись на сходовому майданчику.

Голосно клацнув замок, всередині квартири іншосвітців залунали нерозбірливі швидкі голоси.

Вона ледь стрималася, щоб не покрутити пальцем біля скроні. Маячня якась! Вчора ж Тін був щиро радий її бачити!

– Я точно ненормальна, бо зв’язалася з ними!

За спиною щось гримнуло.

Віта без зволікань повернулась назад і натиснула кнопку дзвінка.

– У вас усе гаразд? – запитала Тіна, що визирнув одразу.

Його очі підозріло косилися в кімнату, але він запевнив, що все чудово, хвилюватися нема про що. До речі, автобус вже поїхав, зате на горизонті з’явився тролейбус з тим же номером, і Віті варто б ворушитись активніше.

Двері зачинилися перед носом вдруге за п’ять хвилин. Це вже було і незрозуміло, і прикро.

«Ну й добре», – Віта в роздратуванні мало не долетіла до зупинки, хоча почувалась вона гірше нікуди: тіло ломило як після виснажливої ​​фізичної роботи, скроні розколювались, губи пересохли і потріскалися, в роті панувала гіркота.

Пораділа гарній погоді, запевнила по телефону маму, що жива-здорова і їде додому, постаралася пригадати, чи нічого не забула… Помітила на лавці щільний аркуш паперу і подумала, чи не той це, який учора Шарашка викинув у кватирку. Хтозна, куди його віднесло вітром… Однак перевірити здогад не встигла – з’явився довгоочікуваний транспорт.

Втім, яка різниця, оголошення то було чи щось інше? Навряд чи перша-ліпша людина сприйме його серйозно. Тим паче, Агентство напевно відмовить випадковому клієнту. Вони, так би мовити, вже навчені.

***

16 березня, 08.30

вул. Лісова

Автомобіль зупинився посеред калюжі.

– Ти навмисне, так?

– Іди, мені ніколи.

– Свинюка!

– Ну то покинь мене. Ні? Хто б сумнівався.

Замшеві чоботи потрапили в брудну воду. Молода, вельми приваблива жінка скривилась, але вийшла на тротуар, зберігаючи незворушність.