5.3

***

7 березня, 08.45

вул. Зарічна – вул. Лісова

– Сонечку, тобі телефонують, – шепіт батька налякав Віту більше, ніж постріл. – Сонечку, прокидайся!

– Я нічого не чую, – пробурмотіла вона, сподіваючись подрімати зайві хвилини.

– Я поставив на беззвучний, щоб тебе не розбудити.

«Логіка залізна», – миготливий екран розвіяв залишки сну.

– Хто? Тільки не кажи, що вчорашній цирк триває.

– Якась Маша.

«Краще б Віктор. Тому я хоч знала, що говорити».

Слухавку довелося взяти, а потім одягнутись і вийти з будинку. Колега телефонувала спозаранку не просто так – виявляється, спішно йдучи з роботи, Віталіна Сергіївна забула на столі свою банківську картку. Аглая Іванівна жбурнула її у відро для сміття, а Маша підібрала і лише сьогодні знайшла вільну хвилинку, щоб повідомити подрузі.

– Давай через годину на Лісовій.

Віта спочатку відмовлялася, мовляв, нехай полежить до кращих часів, нічого їй не зробиться, проте колега наполягала. Мало не благала прийти! Схоже, річ йшла не тільки про картку… Але причин уникати зустрічі не було.

«Ресторан «Беліssімо», – прийшло повідомлення.

«Ну і відколи Маша зранку ходить по ресторанах?» – сумніви все зміцнювались.

З’ясувалося, з тих самих пір, як в її офіційних кавалерах прописався Дмитро Анатолійович.

Вони чекали на вулиці – виряджені як на свято, задоволені і трохи хмільні.

– Віто! Як справи? А ми тут з Дімочкою за покупками зібрались і про тебе згадали!

– Добридень. Дуже дякую за картку.

«Ось тільки я чомусь впевнена, що вона в моїй сумці на орендованій квартирі», – можна було б додати.

Колега похопилася, порилась у глибокій кишені темно-сірого пальто з хутряним коміром.

– Тримай, Курочкіна! Не губи більше свої зернятка, ха-ха!

Віта глянула на пошарпаний шматок пластика. Так і є – три роки як недійсна кредитка, яку вона використовувала замість лінійки.

– Дякую, – повторила бездумно. – І, це… Вдалих покупок.

– Уже йдеш?

Вона не уявляла, які ще у неї варіанти. Хіба вистава не закінчилася? Щасливе взаєморозуміння їй продемонстрували, на її бліду фізіономію з колами під очима і аж ніяк не мільйонерський одяг помилувалися. Марнославство заспокоєне, можна повертатись до повсякденності.

– Плани.

– Які? – вчепилася в необережне слово Маша, тоді як Дмитро навіть не дививсь убік Віти.

«Вчора обіцяла Тіну, що навчу його готувати що-небудь простеньке. Лієланд не Лієланд, але він ходить голодний».

– Благодійність. Допомагаю переселенцям адаптуватися до наших реалій.

– Ти ж начебто хворіла?

– Дякую за турботу, мені вже краще. Приємного дня.

***

7 березня, 9.45

вул. Зимова

– Що за?.. Стривай, Антоне! Зустрінемося завтра! Твар-р-рюка!

Велика тінь ковзнула по капоту і зникла в кущах.

– Куди котиться світ? Вже й ворони крадуть прямо з рук! Стій, заразо! Ну-ну, і далеко ти зможеш затягнути повну барсетку?

Ніби знущаючись, птиця глузливо прокаркала: «Куди треба» і, опустившись від ваги майже до землі, звернула за ріг.

– Привидиться ж таке! – Віктор розохотився настільки, що пробіг метрів двісті й нітрохи не захекався.

Барсетка впала на капот машини, припаркованої біля якогось ресторану. Завила сигналізація, всі перехожі повернули голови на звук.

Віктор міг би озлитися, та його увагу привернула знайома фігура і ворону було забуто.

– Аліно! – Він поспішив до «зебри», щоб перетнути вулицю. – Ну хіба це не доля?

***

7 березня, 09.50

вул. Лісова – вул. Зимова

– Аліно! – Те, чого Віта вже перестала боятися, стало реальністю. – Ну хіба це не доля?

«Ні! Можу закластися, це бісів Шарашка! Господи, допоможи! Дійшло до того, що я вірю в балакучу ворону з іншого світу! Просто божевілля».

– Добрий день, – промимрила Віта приречено. – У вас тут справи? Приємно було зустрітися.

– Неділя, Аліно! Які справи? Це просто диво, що я тебе помітив. Ходімо!

– Куди? – Вона загнано озирнулась, але парочка «Маша-Діма» ошелешено витріщалася на спектакль і, схоже, від подиву забула, що варто було б привітатися.

– Витрачати твої гроші, – життєрадісно сповістив Віктор.

– Не турбуйтесь, я їх цілком успішно і без зусиль витрачу на маршрутку і автобус.

Він розсміявся.