5.2

– Знаєш, чому я вибрав тебе? – серйозним тоном запитав Тін.

– Тому що Всесвіт створив нас одне для одного, і навіть різні світи не завадили нам зустрітися? – ляпнула Віта, розмірковуючи про те, чи не вплинула позавчорашня аварія на її психічне здоров’я.

– Долі нема. Є тільки високі ймовірності.

– Отже, ми не істинна пара? – Вона вже й сама не знала, сміється з нього, з себе чи з ситуації. – Це дає надію.

Тін піднявся, нахиливсь до неї. У Віти перехопило подих від його близькості, і вона, розриваючись між поривом втекти і бажанням не здатись полохливою нікчемою, заплющила очі. М’яка тканина його куртки торкнулася її щоки, приємний запах одеколону полоскотав ніс. Віта притихла, чекаючи… Хм, в голові чітко крутилися заголовки кримінальних новин і сцени з романтичних фільмів.

Брязнув ополоник.

– Їжа – це чудово, – почула вона задоволене сопіння.

Підняла повіки і виявила, що каструля з теплуватим супом, яку Тін дістав із-за її спини, ось-ось спорожніє.

– Чудово, – відгукнулася тихо. – То чому саме я?

– Ти мені віриш, Віто. Просто віриш. Наталя працювала на Шарашку три місяці і не змогла повірити в його існування. А я – не говірка ворона. Зі мною важче. Я погано знаю вашу мову і звичаї. Бачу поточні ризики, але не передумови до них. Шарашка каже, я занадто емоційний. Він звільнив мене. Скоро звільнишся ти. Давай об’єднаємось.

Віта дивилася на нього, роззявивши рота. Несподівана здогадка мучила розум. Цей хлопець міг бути ким завгодно: небезпечним маніяком, нешкідливим психом, вихідцем з паралельного світу, інопланетянином, демоном у плоті…

Проблема полягала в тому, що він не помилився.

Вона справді йому вірила – і не могла цього пояснити.

А ще вислів «говірка ворона» сильно її зацікавив.

***

6 березня, 17.00

вул. Лісова

– Ти зрадив мене, партнере?

– Ні. Наші шляхи розійшлися. Так буває.

– Винен земної вірус? Дивна хвороба під назвою «закоханість»?

– Ні. Цей жарт застарів, Шарашко. Я мало розуміюся на почуттях і тому не можу планувати майбутнє. Ти сам прогнав мене. Змирися.

– Чого тобі не вистачало в Агентстві? Роботи? Її досить! Спілкування? Ми є одне в одного! Їжі? Нам не потрібна їжа! Шаєнна підтримує нас своєю енергією!

– Ні. Зв’язок давно ослаб, тому твій голод зростає. Доведеться шукати інші джерела. І нові замовлення.

– Зв’язок із Шаєнною вічний! Ми не вигнанці! Ми можемо повернутись у будь-який момент!

– Ні, Шарашко. Не можемо.

– Зрадник!

– Мені подобається цей світ. Він буває хорошим.

– Він огидний!

– Коли тобі знадобиться допомога, звертайсь. Але замовлення Віти потрібно зупинити, нехай і твоїми методами.

– Прощавай, партнере.

***

6 березня, 21.00

вул. Зарічна

Вечір пройшов настільки буденно і нудно, що Віта встигла повірити: все, життя повернулось у звичне русло. Ніяких дивних візитерів, ніяких страшних телефонних дзвінків, ніяких розбитих вікон і японських зіллячок.

Якби мама разів десять не розказала, що Еллочка Зотова – чудова доброзичлива людина і жадає познайомитися з Вітою ближче, було б взагалі відмінно. Ну і якби в передпокої на видному місці не лежав самотній «забутий» шуруповерт, неспокійних думок теж би поменшало. А якби баба Ніна не розтріпала всьому під’їзду, що Віточку з дев’ятого кавалери на руках носять, хоч у двір вдалося б вийти без зупинок на кожному кроці й питань у стилі: «Справді заміж ідеш?» або «Справді заміж за мільйонера йдеш?».

Ворона знову сиділа на підвіконні. Сумнозвісний Шарашка чи звичайна птаха – не зрозуміти, проте Віта почувалася не в своїй тарілці. Здавалося, навіть щільні штори не заважають якійсь невідомої силі спостерігати за нею, причому з палким несхваленням.

Це лякало.

– Киш! – Після кількох годин «сусідства» нерви здали остаточно.

Птаха не поворухнулась. Не виключено, що її створили гра світла і тіні плюс розтривожена уява.

З горем пополам Віті вдалося заснути. Їй снилася різна нісенітниця на кшталт сумних автомобілів, похмурих пончиків і вмираючого морозива. А під ранок у сновидіння прийшла злюща ворона…

– Я не помиляюсь! – каркнула вона. – Ти ще скажеш мені: «Дякую!». І відпустиш Тіолейна! Він належить Шаєнні.

***

6 березня, 21.45

вул. Зимова

Елла Зотова вийшла зі свого бутика і попрямувала до машини. Брелок з ключами загубився на дні сумочки, тому вона зупинилась біля яскравого ліхтаря.

– Чорт! – вилаялася, зачепившись довгим нігтем тканинну підкладку. – От же ж халепа!

Телефон засвітився, і вона відвернулась. Нове повідомлення, незнайомий номер… Спам? Не схоже.

«Віктор сумує. Код його будинку – три-шість-три-дев’ять», – інформувало послання.