3.3

***

5 березня, 17.15

вул. Лісова – вул. Зимова

В орендовану квартиру Віта не потрапила. Дивак, що назвався Тіолейном з Лієланда, не залишив її байдужою. Він був таким незвичайним і водночас беззахисним, що викликав непереборне бажання допомогти.

Пропащого наркомана новий знайомий не нагадував, згадка психіатрів його не лякала. У нього напевно є батьки, які місця собі не знаходять, розшукуючи сина. А, може, він дійсно іноземець? Скажімо, жертва викрадення? Або нещасного випадку, що спричинив проблеми з головою?

Не завадило б якось направити його думки в більш земне русло і вивідати реальну адресу, проте Віта не уявляла, як це зробити. Про те, що найлогічніше звернутися до поліції або зателефонувати на швидку, вона намагалась не думати.

– Ви сюди як потрапили? – запитала, розраховуючи за номером маршрутки визначити його район.

– Портал. Ваш світ єдиний, де немає магії. Єдиний із відомих у Шаєнні. Ідеальне місце для магічної бездарності. Ну, для мене.

Віта стримала невдоволення.

– «Сюди» означає на цю вулицю. Чим приїхали?

– Нічим. Я тут живу.

Вона відчула полегшення з каплею розчарування. Полегшення – бо місцевого хлопця обов’язково впізнають у якомусь із магазинчиків. Розчарування? Ех, яка дівчина потай не мріє зустріти принца з чарівного світу?

– Їсти хочете?

– Тіолейн, – нагадав він. – Ті… Лі… Тін. Або Лейн. Вибирайте самі.

Віта відвернулася, приховуючи усмішку. Яке хлоп’яцтво! Та нехай, вона охоче підіграє, щоб заманити його в найбільш відвідуваний тутешній заклад – їдальню на перехресті Зимової і Шевченка.

– Добре, нехай буде Тін. Ходімо, я вас нагодую.

«І покажу місцевим всезнаючим бабцям, можливо, хтось упізнає», – залишилось невисловленим.

– Тебе.

– Що? – Несподівана зміна в тоні співрозмовника насторожувала. – Що мене?

– У твоєму світі люди одного віку говорять одне одному «ти».

Цінне спостереження. Не зовсім точне, проте Віта вважала за краще погодитись, а не заглиблюватися в пояснення правил культурного товариства.

Опинившись за столиком, вона на мить пошкодувала, що вплуталася в цю затію. Тін наминав звичайну кашу з такою жадібністю, ніби не бачив їжі тиждень. Кілька замовлених тарілок спорожніли одразу, потім його увагу привернули котлета на пару, тістечка, сік…

І в гаманці не залишилося майже нічого.

На додаток до стражденних фінансів совість теж не давала спокою. Вона чомусь вирішила, що Віталіна Сергіївна зайнялася благодійністю через Віктора. Мовляв, щоб довести: користь можна принести і без позашляховика, і без зв’язків, і без валюти.

Віта і раніше не проходила повз жебрака, не кинувши монетку, поступалася місцем у транспорті, іноді допомагала місцевій лікарні з організацією збору пожертвувань. Але після знайомства з людиною, чиї «добрі справи» були на зовсім іншому рівні, власна незначущість відчувалася особливо сильно.

– Смачно. Дякую.

Віта зітхнула. Годинник цокав, а ясності не додавалось.

– У тебе є знайомі? – запитала без надії на ствердну відповідь.

І невимовно здивувалася, коли Тін повільно кивнув.

– Шарашка.

«А ось і ниточка, яка розплутає весь клубочок!» – зраділа вона.

– Чим він займається?

«Живе в моїй уяві», – очікувала почути наївні слова.

– Вивчає вплив множинних факторів на ймовірності майбутнього.

– Тобто прогнозуванням? – Якщо чесно, Віта сумнівалася, що обійдеться без Лієланда. – А ти?

– Оцінюю поточні ризики.

– Де?

– В Агентстві. «Шарашка та партнер». Я партнер. Забула?

«Якби ж то!» – і все ж вона не могла змусити себе ставитися до співрозмовника як до справжнього божевільного.

В його голосі була така впевненість, що на кілька секунд Віта і сама повірила в існування Шарашки, та й незрозумілий акцент породжував закономірні питання.

– Де розташоване ваше агентство? – запитала, і пообіцяла собі, що якщо почує у відповідь «Шаєнна» або щось схоже, відразу ж відвезе співрозмовника в найближчу поліклініку.

– Лісова, двадцять сім-б, – приголомшив Тін. – Чотириста шістнадцять метрів на південь звідси.

– Тоді ходімо!

Має ж хоч там бути хтось адекватний?

– Навіщо?

– Хочу познайомитися з Шарашкою. – Віта починала втомлюватись від цієї розмови.

– Шарашка не любить людей. – «Прибулець» закінчив їсти і дивився на неї, не кліпаючи. – Особливо тебе.

– Чому це?

– Випадковий чинник порушив розрахунки. Замовлення номер чотирнадцять йде не за планом. Оплату необхідно скасувати.