3.2

– Ти! Стерво! Досить наговорювати! – Невисока Маша підійшла непомітно і відсунула Зіну разом зі стільцем. – Нічого тобі не перепало, от і скаженієш!

– В тому й біда, що все вічно перепадало і падало, ха-ха! – Порожня філіжанка відправилась подалі від Зіни. – То умеблювання не таке, то сусіди заважають, то настрій пропав…

– Хвойда!

– Зате не дурепа.

«Будь ласка, розійдіться! – подумки благала Віта. – Якщо Аглая Іванівна побачить, винуватою знову буду я».

– Він відразу зрозумів, яка ти шльондра!

– Коли через місяць ридатимеш у мене на плечі, я нагадаю тобі ці слова.

За відчиненими дверима начальниці почулася метушня. Сперечальниці обмінялися злими поглядами і демонстративно відвернулись.

– А-а-апчхи! – не втрималася Віта. – Апчхи! Апчхи!

– Курочкіна! – рикнула Аглая Іванівна. – Весь відділ заразиш! Іди…

«Додому?» – все-таки хотілося вірити в людську доброту.

– …в підвал! Там і труби гарячі, і ніхто не ходить.

«І цвіль, від якої у мене задишка».

– Я почуваюся нормально, Аглає Іва…

У кабінеті задзеленчав телефон, і Віта зрозуміла, що краще помовчати. Може, зміюка зависне на пів години і забуде.

– Олександре Петровичу? – улесливо забубоніла начальниця. – Так, Олександре Петровичу. Зараз же цим займусь, Олександре Петровичу. Зрозуміло, Олександре Петровичу. Особисто проконтролюю, Олександре Петровичу.

Слухавка стукнула об стіл, натужно скрипнуло крісло, оскаженіло заклацала миша.

Це не обіцяло нічого доброго. Після бесіди з директором Аглая Іванівна точно почне ґедзатися на всіх підряд, і перша в черзі, звичайно ж, ненависна співробітниця.

– Курочкіна! – гримнуло ніби на підтвердження цих думок. – До мене! Швидко!

«Ну що ще?» – Віта з побоюванням переступила поріг.

– Двері зачини! – Начальниця відверто бісилась.

А це вже не просто так. Лаяти підлеглих у присутності свідків – улюблена фішка Аглаї Іванівни. І що ж змусило її змінити вподобання?

Дверна ручка повернулася з неприємним клацанням.

– Курочкіна, – в буквальному сенсі випльовуючи слину, промовила начальниця. – Вітаю. Ти…

«…звільнена», – майнула приречена думка.

– …йдеш в оплачувану відпустку на два тижні.

– Я ж працюю тут зовсім недавно! – Від несподіванки Віта забула, що їй належить радіти, а не обурюватись. – У трудовому договорі…

– Замовкни, Курочкіна. Сідай, пиши заяву. І якщо ще раз поскаржишся на мене своєму хахалю, дуже сильно пошкодуєш. Зрозуміло?

Єдине, що було зрозуміло, – кошмар не закінчився з настанням дня. Віктор примудривсь нагадати про себе. З благими намірами, еге ж… Тими самими, якими викладена дорога до пекла.

Зображати благодійника йому набридне дуже скоро. Він зникне так само стрімко, як і увірвався в життя випадкової знайомої. А Аглая Іванівна залишиться на цілих два роки. І колеги нікуди не дінуться. Навіть директор напевно запам’ятав, що Курочкіна Віталіна Сергіївна ні на що не здатна без багатих покровителів. А як розвернеться в знущаннях Дмитро Анатолійович, і уявити страшно.

Заяву Віта написала без зайвих заперечень. Відчуваючи, що гірше не буде, зажадала конфіскований диск і попросила відпустити її сьогодні раніше. Ось прямо зараз. Звіти дороблені, однаково доведеться байдикувати. Що Аглая Іванівна думає з цього приводу?

Після короткої промовистої лекції, сенс якої зводився до того, що гулящі закінчують погано і не потрібно уявляти про себе казна-що, «папік» швидко втратить цікавість, дозвіл було отримано.

– Що там? – Маша вже й не пам’ятала, що недавно злилася. – Зміюка не ​​покусала?

– На лікарняний відправила. – Через брехню самопочуття лиш погіршилося. – Грипу боїться. Напевно, так навіть краще… Сходжу до лікарні, відпочину…

– Серйозно? Що на неї найшло? Вона ж рідну матір не пошкодує!

– Не знаю…

Віта вийшла через службовий вхід. Напружено озирнулася, вишукуючи поглядом сріблястий джип. Дурниці, звичайно, – у Віктора досить справ, щоб не зображати сталкера. Але було боязно. Здавалося, ось-ось пролунає ліниве: «Ти зарано, Аліно. Сідай, підвезу», і не залишиться нічого іншого, крім як послухатись.

Немає гідних причин відмовлятися від його допомоги.

Поки немає…

Підтримка – не злочин. А розпливчасте «дайте мені спокій, тому що я так хочу» йому навряд чи сподобається. І нехай Віта не дуже добре розбиралась у неписаних правилах світу, вона знала точно: образившись, Віктор зруйнує її життя за лічені хвилини.

Злякано зиркаючи навколо, Віта завернула за ріг. Про всяк випадок вирішила перестрахуватися і зловити маршрутку на іншій вулиці. Швидко додому, зібрати речі – і до батьків. За два тижні все владнається.

– Номер чотирнадцять, – пролунало позаду.