2.2

***

4 березня, 21.00

вул. Волошкова

– Об’єкт повернувся на попередній маршрут. Етап провалено. Переходимо до запасного плану.

– Відміна. Опрацьовую коригування. Подальші дії – за результатами.

– Рівень ризику для життя замовника зріс на п’ять відсотків.

– Це допустима похибка. Продовжуємо.

– Безпосередня участь?

– Схвалюю.

***

4 березня, 22.00

вул. Волошкова

До свого під’їзду Віта добиралася не менше пів години. Було страшенно холодно. Зуби стукали, затерплі пальці не потрапляли на кнопки домофона. Вона кілька хвилин безуспішно прововтузилася біля входу, борючись із незручною сумкою, слизькими поручнями і жуйкою, яку невідомий бовдур наклеїв на дверну ручку.

– Допоможу.

Віта підскочила від несподіванки. Нічиїх кроків вона не чула, і приємний голос із легким іноземним акцентом став повною несподіванкою.

– Я… Е…

Але худорлявий хлопець у простій сірій куртці вже ввів код і навіть двері притримав, пропускаючи її вперед.

– Дякую.

Він мовчки подав парасольку зі зламаною спицею.

– Випала.

Сумочка дійсно розстебнулась, і звідти визирали записна книжка, шарфик, гребінець. Прощастило, що це все не вивалялося в багнюці.

– Дякую, – повторила Віта впевненіше.

Незнайомець розвернувся і зник у темряві.

«Дивний якийсь… Раніше я його не бачила. Але якщо він тут не живе, то звідки знає код?» – роздумів вистачило на весь шлях до сьомого поверху.

Горло дерло, ніс заклало настільки, що не відчувались запахи, голова гула й обіцяла веселу нічку. Застуда, куди ж без цього… А завтра на роботу. Хоч би в аптечці знайшлося що-небудь від температури…

На пошуки ключа пішло хвилин десять, не менше. Щоб потрапити ним у замкову щілину – ще п’ять.

Зітхнувши, Віта переступила поріг і чхнула. Час зайнятися екстреним лікуванням, інакше Аглая Іванівна буде торжествувати.

Від дихання йшла пара. Щільно запнуті штори не заважали вітрові дути з віконних тріщин. Батарея, як завжди, теплом радувати не планувала.

Хто б сумнівався… Доведеться скористатись альтернативними методами.

Обігрівач нещадно сушив повітря, повішений перед ним мокрий рушник допомагав мало. Було важко дихати, а смужка термометра повзла вгору набагато повільніше, ніж хотілося.

Віта взяла чайник і почула з крану свист.

«Знову! Ну скільки можна?» – але засмучуватись не мало сенсу – в цьому будинку звикли запасатися водою.

Коли закипів третій чайник і на столі з’явилися бутерброди, вона почувалася більш-менш терпимо – як для людини з температурою тридцять вісім і вісім. Зате вдалось відмитися від бруду, переодягнутися в сухе, зігріти руки і повірити, що кошмарний день завершився.

Далі – справа ліків.

Заляскотів дверний дзвінок.

– Ну і кого принесло? – Шматочок хліба з маслом неохоче ліз у горло, гарячий чай розмочив таблетки, і в роті стояв неприємний присмак. – Ніч надворі…

Швидкий погляд у двірне вічко змусив серце завмерти від страху. Миготлива лампа на сходовому майданчику чітко висвітлювала візитера, якого Віта аж ніяк не очікувала тут побачити.

Чоловік із грошима! Вона ж навмисне пробиралася під дощем, лиш би він не дізнався номер її під’їзду! І, ніби в насмішку над усіма пересторогами, ця людина стукала в її квартиру!

 «Не буду відчиняти. Постоїть, та й піде».

– Гей, ти там жива? – пролунало крізь двері. – Телефон свій забери!

Віта витрусила вміст сумочки на диван. Пам’ять підказувала, що мобільник лежить у внутрішній кишені – в автомобілі поклала, щоб не загубити.

Як з’ясувалося, пам’ять помилилась. Зовні включилася знайома мелодія, і двері довелось відчинити.

– Сьомий раз за двадцять хвилин. Відповідай, інакше вона нацькує на мене Інтерпол.

Мама, хто ж іще…

Віта залилася рум’янцем, подякувала за турботу, прийняла виклик.

– Алло, мам… Так, це вже я. Так, приніс. Так, «Дякую» сказала. Так, зі мною все добре. Ні, більше не буду губити. Ні, не буду сідати в машини до незнайомців. Ні, не буду їздити сорок четвертим, тільки тридцять сьомим. А ви як? Так… Так… Так… Ну гаразд, на добраніч. Звичайно, завтра подзвоню. Вчасно. І вранці. Ні, я не хриплю. Це зв’язок поганий. Завтра поговоримо, добре? Бувай, мамо. Привіт татові.

Сяк-так накопичене тепло виходило крізь відчинені двері – пізній візитер явно не знав ціни дорогоцінних градусів. Віта повернулась, щоб замкнути квартиру, і підскочила від несподіванки. Небажаний гість не пішов. Він озирався з настільки здивованим виглядом, що було важко втрималася від посмішки.