24.2

Шарашка швидко зібрав папери і ткнув папку Наталі.

– Твій чоловік уже двічі телефонував і благав вас помирити. Приймати замовлення чи ні? Врахуй, я знаю, що він любить тебе більше за життя і готовий пробачити хоч зраду, хоч вбивство, хоч зміну статі. Ймовірність того, що ви зійдетеся самі в найближчі півроку, – вісімдесят відсотків. Прискорити процес?

Вона видерла документи з його рук.

– Як хочеш, – сховала задоволену усмішку і, не дочекавшись заперечень, пішла з кабінету. – Це буде проста справа, – крикнула, вже сівши в автомобіль. – І знайди собі пристойний костюм – завтра я поведу тебе в банк.

Загурчав мотор, знову заволали обурені пішоходи. За дверима посилився шурхіт і пролунала трель мобільника.

– Проведу співбесіду, – посміхнувся Шарашка, поспішаючи на звук хвацької мелодії. – Додому не чекайте.

Віта безпорадно подивилась на Тіна.

– Нас двоє, і у нас два кілограми морозива, яке ось-ось розтане. Що робити?

– Всього два? – удавано засмутився він. – Не хвилюйсь: якщо не вистачить, купимо ще!

Віта засміялася. Хлопець був у своєму репертуарі – безжурний любитель солодощів і приємних рішень.

– Де ключі?

Іносвітець дзвякнув важкою зв’язкою.

– Я вже обжився у вашому світі і пам’ятаю про такі дрібниці.

Віта зачинила вікно, не відмовивши собі в задоволенні виглянути назовні і помахати сусідові з кафи напроти.

– Погода хороша. Такий день пропадає…

Тін відсунув ногою фарбу під стіл, поправив трохи схилену перегородку і потягнувся за молотком.

– Хочеш продовжити ремонт? – поцікавився, закінчуючи недороблене Шарашкою. – Чи прогулятись по парку? – прозвучало з більшим ентузіазмом. – А, може, вирушимо за місто? Час є, морозиво потерпить… Як ідея?

Віта відчинила двері, щоб вітер виніс на вулицю запахи ацетону і емалі. Вийшла на тротуар, зміряла поглядом крихітні хмарки в прозоро-синьому небі, сонце, що повернуло на захід, молоде листя і кульбаби, які сміливо виглядали зі щілин на асфальті. Тепло, ясно і тихо… Саме час залишити скажений ритм останніх декількох тижнів і просто відпочити.

– Не хочу в парк. Занадто людно, та й асоціації з ним не найприємніші. А за місто не запізно їхати?

– Ти сподіваєшся, що я скажу: «Ні»? – Тін, як зазвичай, бачив її наскрізь.

– Угу. – Не залишалося нічого іншого, крім як розсміятись.

Батьків новина про те, що обожнювана донька ввечері буде зайнята, не здивувала. Звикли вже, що останніми днями вона світу білого не бачить. Бізнес – справа серйозна, вимагає уваги… ну а в деталі Віта не вдавалась. Пообіцяла не ризикувати, не працювати допізна, не ходити темними вулицями… А вранці зателефонує обов’язково, куди ж без цього? Прослухала безліч зауважень про людей, яких знати не знала, побажала вдалого дня і натиснула кнопку завершення виклику.

– Ти брешеш, – із легким несхваленням прокоментував Тін її ухильність. – Навіщо? Мене теж будеш обманювати?

– «Зустріч із партнером» – хіба це брехня? Вибач, але я не настільки самовпевнена, щоб заявити: «Мамо, не турбуй мене, я йду на побачення».

– Боїшся, що не пустить? – Він пустотливо підморгнув.

– Боюсь, що ти не встигнеш озирнутись, як опинишся під вінцем.

Шаєннець насупився, затарабанив пальцями по керму. Віту злегка зачепило його помітне небажання продовжувати розмову на цю тему. Вона й сама поки не будувала матримоніальних планів, але різке мовчання після згадки про шлюб трохи охолодило затишну атмосферу.

Вже на виїзді з міста Тін зібрався з думками.

– «Під вінцем» – це якесь земне катування?

Віта розгублено глянула на нього. Хто не знає елементарних речей?

«Іносвітці», – сама відповіла на своє ж запитання.

– Дехто сприймає це саме так, – повідомила, ховаючи сміх.

– Твої батьки не кровожерливі, – продовжував Тін. – Отже, не катування?

Довелось пояснювати, намагаючись не заглиблюватися в деталі. Що означає вислів, звідки він взявся, чому в народі користується популярністю… Такі розмови трохи бентежили, але водночас і об’єднували, привносячи в спілкування незвичні нотки.

– Глянь! Там у когось колесо спустило. – Тін, вивчаючи шлюбні обряди землян, не забував дивитись на дорогу. – Треба б допомогти.

– Хтось вовтузиться із запаскою. – Віта притулила руку козирком до лоба, розглядаючи парочку, яка копошилась на узбіччі. – Фіолетове волосся… Уявляєш, я тільки сьогодні позбулася Аглаї Іванівни, а вона вже скрізь мені ввижається!

– Не ввижається. – Тін зменшив швидкість. – Проїжджаємо?

Віта скорчила сумну пику, удавано стукнула себе по лобу.

– Застрельте мене, – простогнала, припавши до вікна. – Ну чому саме вона? Чому саме сьогодні? Чому саме тут?

Автомобіль звернув на узбіччя.

– Не виходь, – запропонував Тін, вилазячи з машини. – Я швидко.

Перетинатися з колишньою начальницею Віта й не збиралася. Сховалась за сидінням, скосила очі на те, що відбувалося на дорозі…