Глава 24.1. Сміливо дивіться в майбутнє – від нього все одно не втекти

06 квiтня, 17.30

вул. Лісова – передмістя

Зовні почувся сигнал клаксона, обурено заволав хтось із перехожих, заскиглила собака. Через кілька секунд в Агентство увірвалася розпатлана, розчервоніла на сонці Наталя. Голосно стукаючи високими підборами, вона обдала присутніх хвилею приємних квіткових парфумів, підійшла до столу і кинула на нього тонку папку.

– Киш! – змахнула ворону геть. – Шарашко, я можу зрозуміти і пробачити будь-які збочення, але свою пернату подружку тримай від мене подалі. Так, потрібні твої підписи, ксерокопії документів і… Ага, і хто-небудь в курсі, що таке «V.G. Corporation»і чому вони поповнили наш рахунок на… Скільки тут нулів? В очах рябить, не можу порахувати.

«Ми не візьме ці гроші», – зібралася категорично заявити Віта, але передумала.

По-перше, пам’ятала: минулого разу після відмови від винагороди її життя перетворилось на казна-що. По-друге, як не крути, конкретно зараз рішення приймав очільник Агентства і її думка цікавила його в останню чергу.

– Землянко, не дивися такими скорботними очима. Як би ти не страждала, я не поверну ні копійки, – ніби на підтвердження її побоювань заявив Шарашка. – Твій Віктор оцінив своє життя в… Хм, точно рябить від нулів… На собі він не економить, і ми не будемо. Але тобі як найсумнішій стороні справи надається право першої витрати. Отже, що ми купимо вже сьогодні?

– Папугу, пальму в діжці і фотошпалери, – випалила Віта на одному подиху.

Наталя, що саме поправляла перед дзеркальцем легкий весняний шарфик, поперхнулася повітрям.

– А мені намисто з перлів, будьте такі ласкаві, дякую, – пробурмотіла, відкашлюючись. – Потрійні понаднормові й аліменти, тому що через одну капосну ворону мене покинув чоловік. Ворона, до речі, теж, але я на неї не ображаюсь. Е, я правильно зрозуміла, що це, – вона вказала на птицю, – тепер оселиться тут? Є шанс, що воно стане людиною і йому знадобляться документи? Мій знайомий пропонує серйозну знижку. Нікому не потрібна інша особистість, водійські права, підставна фірма? У нього там щось на кшталт рекламної акції: купи паспорт і отримай другий у подарунок.

– Називай мене леді Лойс, – гаркнула ворона, не на жарт зачеплена звертанням «воно». – Я…

– Ви будете милі, чемні й добрі, – перебив її Шарашка. – І, можливо, одного разу ви зміните форму.

– Ти відкриєш секрет? – стрепенулась ворона. – Яка ціна?!

– Милі. Добрі. Чемні, – повторив за другом Тін. – В цьому і полягає таємниця.

Крізь прочинене вікно увірвався свіжий вітер, розкидав папери по столу. Наталя, притримуючи глибокий виріз літньої сукні, почала збирати кожен аркушик. Ворона спостерігала за нею з помітним несхваленням – як прискіплива бабця біля під’їзду, для якої молоді люди поділяються на повій і наркоманів.

– Я загляну до тебе пізніше, Карте, – нарешті не витримала вона. – Земляни огидні.

– Щасливої дороги, леді Лойс. Впевнений, найближчими роками вам точно не вдасться стати людиною. Не хвилюйтесь: поки не розірветься зв’язок із Шаєнною, від голоду ви не помрете. А потім… Сподіваюся, за цей час ви порозумнішаєте настільки, що зможете сприйняти щиру пораду.

Птаха, люто клацнувши дзьобом, мазнула крилом по віконній рамі і зникла в блакиті. Її політ стривожив зграйку всюдисущих горобців, і вони обурено закричали, протестуючи проти чужинки на своїй території.

– У нас же морозиво тане! – згадала Віта, провівши поглядом темну плямку, що зникала вдалині. – Сьогодні клієнтів не чекаємо, тому можемо просто відпочити всією компанією.

– Я принесу, – охоче відгукнувся Тін.

– Тут фарба смердить. Краще сісти десь у тихому місці… Ні, парк далеко. Зате на задньому дворі розцвіла форзиція. І лавки там є.

– І сміттєвий бак, – скривилась Наталя. – Втім, мені без різниці. Я, якщо хтось не помітив, солодкого не їм.

– Еге ж, ти любителька котлет, – посміхнувся Шарашка. – А за вермішель швидкого приготування задушити готова. Гей, легше! Відколи за правду називають «хамлом»?

На ґанку щось брязнуло, долинув здавлений шепіт і зашурхотів пакет. Віта підвелася навшпиньки й заглянула через перегородку, що відділяла кабінет від приймальні. Нікого… Напевно, здалося.

– Ну кого там несе? – Наталя поклала зібрані аркуші на стіл і невдоволено похитала головою. – П’ятниця, а людям як понеділок…

Двері тихенько рипнули і прочинились. Зовсім трішки, але цього вистачило, щоб протяг знову розкидав папери.

– Та ви знущаєтеся? – Палець з ідеальним манікюром покрутив біля скроні, дряпнувши шкіру. – Я збирати не буду!

– Можна? – У приймальню просунулась голова в кокетливому беретику. – Курочкіна, поговорити треба, га?

«Морозиву кінець», – засмутилася Віта, хоча візит Маші її не дуже здивував.

Вийшла на ґанок, прослухала плутану розповідь колишньої колеги, пообіцяла обдумати її прохання… Повернулася і стомлено впала в єдине поки що крісло.

– Нам потрібна секретарка? – запитала в простір.

Тін глузливо хмикнув, але від коментарів утримався.