23.3

***

06 квiтня, 16.30

вул. Лісова

Це було правильне рішення, але здивовані погляди колег супроводжували Віту до самого виходу.

– Нічого, скоро наша квочка попроситься назад, – напутнє пророцтво Аглаї Іванівни вона почула, вже зачиняючи за собою двері. – Бач, до чого додумалась! Приватне агентство! Мабуть, це зараз так дім розпусти називають?

Віта усміхнулась яскравому сонцю і ступила на тротуар, притискаючи до грудей коробку з особистими речами.

– Все? – Тін чекав її біля блакитних «Жигулів». – Ти смілива. Впевнена, що не пошкодуєш?

– Ще б пак. Та й краще шкодувати, ніж терпіти зміюку з року в рік.

– За прогнозами Шарашки вона вилетить звідси набагато раніше.

– Він їй ще й молодого коханця передбачав. І говорив, що Віктор стовідсотково закоханий у мене. Помилка трапилась. Буває.

Іносвітець закинув коробку на заднє сидіння.

– Не в цьому випадку, – заявив зі смішком. – А Віктор, між іншим, дійсно полюбив по-справжньому.

– Але не мене.

– Згоден, тут ми промахнулись. Вирішили, що на нього так позитивно впливає наше планування, а виявилося, що до кохання його підштовхувало власне життя. Забудь про нього! Ну що, по морозиво?

– Купимо ціле відерце, щоб на всіх вистачило.

– Святкуємо твоє звільнення? – Тін допоміг впоратися з розхлябаними дверима.

Швидкий погляд через плече і… Знайомі обличчя у вікнах. Все-таки світом споконвіку править цікавість.

– Святкуємо мою нову роботу! – Віта крадькома чмокнула Тіна в щоку. – І справжню весну!

Рання бджола виметнулася з покритого жовтими квіточками куща і заплуталась у її волоссі. Шаєннець обережно витягнув кучеряве пасмо, звільнив очманілу комаху і не втримався від короткого поцілунку, що обіцяв перерости в довгий.

– Люди дивляться! – Віта, покосившись на будівлю і на ошелешені фізіономії спостерігачів, сховалася в салоні автомобіля. – Просила ж: тільки не тут!

– Це якесь особливе місце? – Тін і не думав розкаюватись.

– Угу. Ти ж не хочеш, щоб мене кілька місяців поспіль мучила гикавка?

Іносвітець явно не зрозумів зв’язку між скороченням міжреберних м'язів та діафрагми, Аглаєю Іванівною і цілком безневинними проявами почуттів.

– Це забобони, – пояснила Віта. – Щось на кшталт чорної кішки або порожніх відер. Але вони працюють, перевірено поколіннями. Що ти виглядаєш?

Він сів на місце водія.

– Без магії цієї штуковиною управляти важкувато, – визнав, поглядаючи на крайнє справа вікно. – Твоя подруга поводиться дивно. Вона нормальна?

Довелось витягнути шию, озираючись. Маша справді метушилася за склом аж надто активно. Розмахувала руками, безперестанку ворушила губами, рвалась до дверей…

– У них із Дмитром Анатолійовичем серйозна дискусія. – Віта насилу розгледіла її співрозмовника. – Поїхали. По-твоєму, краще взяти ванільне чи шоколадне?

– Обидва плюс полуничне – ідеальний варіант. Що смішного? Так, я вмію читати думки.

– Точніше, розумієш мене з півслова.

– Потім нагадаєш, що треба заїхати в «Будівельні матеріали». – Тін очікував, поки неквапливий сусід по парковці звільнить проїзд. – Фарба закінчилась. І не забути б зателефонувати Наталі… Щось вона тягне з реєстрацією нашого бізнесу.

– Облиш, це не робиться швидко. Потрібен час.

Розмальований рекламою фургон забрався зі шляху, і «Жигулі» нарешті вирулили на проїжджу частину.

– Швидко у нас фарба вилітає, – усміхнулась Віта, розглядаючи чеки з магазинів, що скупчилися в бардачку. – Шарашка занадто захопився ремонтом. Натякнути б йому якось, що пора зав’язувати.

– Нічого не вдієш, у ньому прокинувся художник. Нехай грається, якщо хоче. О, мало не забув! У нас нове замовлення.

– Мама з татом хочуть, щоб ти замінив і інші вікна? Сам винен. Не варто було показувати, що в тебе руки ростуть із потрібного місця.

– Євген Васильєв намагається налагодити діалог з Зіною і Романом.

– І з Олександром Петровичем, – похмуро додала Віта. – Днями я чула, як він розпікав адвокатів, вимагаючи залагодити цю справу. Васильєву не позаздриш. О, он там! Це ж одна банка, нема чого пертися за нею через пів міста. І морозиво продають поблизу. Є ідея. – Вона змовницьки штовхнула Тіна в плече. – Візьмемо і з карамеллю. Як то кажуть, гуляти так гуляти!

Півгодини магазинів – і автомобіль пригальмував на Лісовий.

Спалене розлюченим клієнтом номер п’ять приміщення за минулі тижні разюче змінилось. У нього з’явилися товсті дубові двері з великою табличкою, прикрашений кованими завитками ґанок, акуратні, навіть в погану погоду не слизькі сходинки, масивні підвіконня і симпатичні візерункові решітки на вікнах.

Усередині стояла тонка перегородка, що відділяла приймальню від подоби кабінету. Обгорілу частину підлоги замінили, стіни більше не жахали чорнотою, в кутку красувався пишний аспарагус. Єдиним, що поки заважало перебувати в приміщенні, був стійкий запах фарби. Він би давно вивітрився, але Шарашка поставився до ремонту з усією відповідальністю і постійно знаходив недоліки, які вимагали уваги.