23.2

***

6 квiтня, 07.30

вул. Степова, передмістя – Прирічковий парк

Легка фіранка не рятувала від нещадних променів ранкового сонця. Вони повільно промандрували килимом, перебралися на книжковий столик, торкнулись ковдри, націлилися на подушку… Віктор крізь зімкнуті повіки відчув тепло і яскраве світло й невдоволено прикрив очі рукою.

Штучна тінь продовжила дрімоту на кілька хвилин, проте незабаром почулися нерівні кроки і скрипнуло вікно. Свіжий вітер пройшовся по зіпрілій шкірі, крик горобців у дворі був нестерпним.

– Доброго ранку, – продзвенів мелодійний жіночий голос.

Віктор здригнувся. Кулаки стиснулись, на вилицях заграли жовна.

– Нерви у тебе ніякі. Лікуватися пора, друже. Не японською травичкою, а чимось серйознішим.

Поступово реальність визначилася. Віктор повільно видихнув, поветраючись до тями. Це просто радіо. Звичайний канал, яких тисячі, привітав слухачів. Місце дії – Сонячна система, планета Земля… Шаєнни не існує, магії немає, Женев’єв – плід хворої уяви, і ніяк інакше.

– Сьогодні у мене вихідний, Алексе. Зникни.

– Вихідний у тебе був минулі два тижні. Досить вилежуватися.

– Вали звідси! Я тебе не запрошував!

– Ти кожен день це кричиш, але досі не спромігся змінити код від дверей. Встань. Ти як ганчірка.

Віктор грубо відіпхнув підсунуті гостем кімнатні капці і витягнув босі ноги.

– Хто б казав, Алексе, – буркнув без особливого роздратування. – Бачу, шви вже зняли… Тобі пощастило.

– Можливо. А взагалі-то я сам винен. Якби не пішов до поліції зі своїм нікому не потрібним зізнанням, Жені б мене не чіпала. Ти щасливчик, друже. Нікого в цьому світі не любили так сильно, як тебе.

– І не ненавиділи.

– Дурниці. Ненависть зовсім інша.

– А тобі звідки знати?

– Я дуже довго ненавидів. Себе. Це позначається на характері, повір на слово.

– Ми можемо не згадувати про неї?

Олександр кивнув і прочинив двері, впускаючи до кімнати аромат свіжої кави:

– Ти перший почав.

– Я запитав про твоє здоров’я.

Гість винувато розвів руками.

– Нехай буде нічия, – запропонував, виходячи в коридорчик. – У нас будь-яка тема закінчується Женев’єв.

Віктор дотягнувся до шафи і різким рухом витягнув ящик з білизною. Два тижні… Час пролетів непомітно. Випивка, телевізор, знеболювальне… Він не думав ні про майбутнє, ні про минуле. Але час повертатися в реальність. Алекс має рацію: потрібно пережити те, що сталося, і йти далі.

– Ти як на парад збираєшся, – зауважив друг, оцінивши його краватку. – Ходімо перекусимо?

– Мене вже нудить від локшини.

– Зіна повернулася, приготувала нормальний сніданок. Все минає, Вікторе. Скоро ми забудемо цю пекельну весну.

На кухні шуміла мікрохвильовка, розігріваючи принесені Олександром пластикові контейнери з їжею. Гаряча кава без цукру остигала у великих чашках. На полиці покривався цвіллю забутий казна-коли апельсин, над відром для сміття кружляли дрозофіли, холодильник вражав абсолютною порожнечею.

– Щетина – це твій новий стиль?

Віктор потер підборіддя.

– Сьогодні – так, – відповів, залпом випиваючи каву. – А завтра буде взавтра… Напевно. Чому ти причепився до мене, Алексе? Йди додому. У тебе своїх турбот вистачає.

– Ти про Васильєва? Так, він став проблемою… Але ми вирішимо це питання.

– Як?

– Як зазвичай. Я цікавився ним. Програміст, не служив за станом здоров’я, з родичів жива тільки мати, впливових зв’язків не має, перший ентузіазм щодо сина вже втратив… Домовимося, ми ж не звірі.

Дзеленькнув телефон. Віктор звично не звернув на нього уваги, але Олександр насторожився.

– Навіть не глянеш? Раптом це вона?

– Не вона. А на інших начхати.

Мікрохвильовка замовкла, але сніданок їх уже не цікавив. Чашки вирушили до посудомийки, чоловіки – до виходу. В передпокої Віктор затримався, розшукуючи ключі.

– Зателефонуй їй.

Він вдав, ніби не розчув.

– Не будь дурнем. Зателефонуй їй першим, – наполягав друг.

– Навіщо? Щоб почути те, що я і так знаю?

– Ти нічого толком не знаєш! – розлютився Олександр. – Вона захищала тебе як могла. Це і є справжні почуття, а не дурні зітхання! Телефонуй, довбню!

– Я не буду нав’язуватися. Не хочу, щоб вона вважала себе зобов’язаною. Нехай живе, не озираючись.

– Справді кохаєш?

– Кохаю.

На вулиці зеленіла молода трава. Тюльпани біля паркану пустили стрілки, ранні мухи очманіло кружляли між деревами, з гілок звисала напівпрозора павутина.