21.3

***

24 березня, 07.30

проспект Дружби

– Спляча красуня є, прекрасний… вибач, сумний принц нікуди не дівся… Що таке, партнере? Я лише констатую факти.

– Клята вороно! Ти спланував це!

– Гей, обережніше! Ймовірність була не більше п’ятдесяти відсотків. Або так, або ні, як-то кажуть. Хто ж винен, що ви чи то як діти, чи як кролики… Стоп! Межа. І не розмахуй руками – це теж зараховується.

Спогади про вчорашнє змусили Віту сховатися під ковдру. Так нерозумно вийшло! Шарашка повік не забуде, що його прогноз справдився.

– Землянко, ти відмінно прикидаєшся дохлою, але твої акторські здібності ми оцінимо пізніше.

Вона відчула, як загорілися щоки. Ну чому йому вічно треба знущатись?

– Землянко! – грубий окрик вивітрив із голови всі думки. – Я знаю, що ти більш-менш жива. Вилазь, одягайся і швидко за роботу!

– Яку роботу? – тихі слова злетіли з губ, перш ніж Віта зрозуміла, що після них зображати сон не вийде.

– О, справді жива! – зрадів співрозмовник. – Справи Агентства чекати не будуть! Поспіши!

– Навіщо тобі Агентство, якщо ти вже людина і не потребуєш емоцій?

– На те, що два номери в цьому чудовому готелі обнулили наш банківський рахунок, а догоджати донечці мера за шматок хліба я не збираюсь. Так, вона пропонувала, і так, фото Тіна їй теж дуже сподобалося. Ну що, залишишся ще на добу, чи позбавиш його необхідності натирати жердину, що б це не означало?

За ніч одяг просох і тепер нагадував м’яті ганчірки. Але Віта не вередувала – зібралася швидко, незважаючи на легке запаморочення і загальну слабкість.

– Одягни, – Шарашка вручив їй майже нову, на вигляд – вельми дорогу шубку з величезним коміром і плетеним поясом.

– Весна ж!

– Для тебе мінус два – що для нас мінус сорок, особливо сьогодні.

– Чия вона?

– Не зі смітника, не з трупа, не вкрадена й іншого нічого нема.

– Він її… позичив, – неголосно уточнив Тін.

Віта зітхнула.

– Мені хтось пояснить, що було вчора? – запитала, виходячи за Шарашкою.

– У Шаєнні це називають поцілунками. Впевнений, у вашому світі про таке не могли не чути.

Вона штовхнула його в спину.

– Замовкни! Чому вчора ми кралися, замітали сліди, зупинились не в тому номері, який ти зняв? Навіщо ця таємничість? І що змінилося сьогодні? Небезпеки більше нема? Женев’єв… Що з нею?

Поки Тін досить бадьоро йшов до сходів, Шарашка викликав ліфт.

– Ти мені скажи. Чисто для довідки: зараз твій Віктор закоханий стовідсотково і беззастережно. Вгадай, який рівень ризиків у пари «ти-він»? Минулого вечора доходило майже до сотні, а зараз?..

– Нуль? – припустила Віта.

– Майже вгадала. Менше десятки.

– І це значить?.. – Вона не знала, що й думати. – Жені… пішла?

– Сумніваюся.

Щось у голосі співрозмовника насторожувало. Шарашка ховав погляд, хоч і посміхався. А ще він позиркував на годинник і вглиб коридору.

– Що відбувається?

– Боюся, плани Женев’єв помінялись. Ти втратила значення.

– Віктор повернув їй кулон?

– Навряд чи.

Прийшов ліфт, випустив кількох випадкових мешканців. Шарашка підштовхнув Віту вперед, натиснув кнопку першого поверху.

– Чому ти так думаєш?

Цифри на табло змінювалися нарочито неквапливо. Чи це вона занадто нетерпляче чекала на відповідь?

– Тому що у нього немає кулона. Елла не брехала – він викинув його в річку.

– Звідки ти знаєш?!

Двері відчинились, і довелося вийти в людний вестибюль. З усіх боків нахлинув шум, хтось квапливий пронісся повз, волаючи в телефон як різаний.

– Ми знайшли його. Кулон, а не Віктора. Цікава річ… В ній стільки магії, що можна повернути в Шаєнну і десять людей. Ну або стерти з лиця землі невелике містечко. Мені здається, Жені зрозуміла, що полювати на оточення Віктора немає сенсу. Думаю, вона вб’є його зі злості і погодиться на допомогу матері. Що таке, землянко? Тобі шкода вбивцю?

«Мені немає діла до Женев’єв», – сказала б Віта, не кривлячи душею.

Ось тільки вона розуміла: Шарашка мав на увазі аж ніяк не шаєннку.

Тін очікував на вулиці.

– Я викликав Наталю. – Його спроби тримати дистанцію були безглуздими і зворушливими одночасно. – Вам потрібен транспорт.

– А ти? – На зупинці зібрався величезний натовп. – Підеш туди?

– Спостерігатиму.

Наталя не поспішала.

Накрапав дощ, вітер збивав із ніг, люди проходили повз, не піднімаючи очей від тротуару… Шубка допомагала – в ній було тепло, легко, зручно. До того ж вона добре ховала пом’ятий костюм.