21.2

Іносвітець підштовхнув подушку, яка випала, під спину і витягнувся на стільці як у зручному кріслі.

– Накопичувач магії. Женев’єв така сама бездарність, як і я, без амулета або допомоги справжнього мага у ваш світ не потрапила б.

– І Віктор його забрав? Він знає про Шаєнну?

– Сумніваюся. – Тін ніяк не міг знайти зручне положення. – Він хотів завдати Женев’єв болю, нічого більше. Вона вважала, що це якась складна маніпуляція, а Віктор просто скаженів. Уявляєш, він викинув кулон у річку.

– Тобто за всього бажання Жені його не поверне?

– Дивлячись за чийого бажання – туманно відповів шаєннець, і Віта відчула, що найцікавіше тільки починається

Десь на вулиці заволала сигналізація. Тін стривожено схопився і, забувши про все, кинувся до вікна. Зупинився на лінії, позначеній курткою Шарашки, притиснув долоню до пораненої ноги.

– Вибач, – посміхнувся винувато. – Звичка.

Віта обережно визирнула за фіранку. Темінь страшенна, світло ліхтарів множило тіні, а не рятувало від них, далеко внизу хтось бігав навколо автомобіля, що блимав.

– Брат Жені… Що з ним трапилося, Тіне?

– Його вбили.

– Шаєннця? Але хто?

– Ймовірно, мати Жені. І той чоловік їй не брат, а підручний зі слабкими зачатками магічного дару.

Сигналізацію вимкнули, знову запанували тиша і спокій.

– Лягай-но. – Віта не могла спокійно дивитися на бліде обличчя Тіна. – Тобі ж важко стояти. А я відійду до стільця.

– Траєкторії перетнуться.

– Всього на мить. Що трапиться за цей час?

Виявилось, багато чого. Мить розтягнулася на секунди… десятки секунд… хвилини… В якийсь момент Віта зрозуміла, що не в змозі збільшити відстань – навпаки, їй хотілося зробити заборонений крок, обійняти Тіна і розповісти, як страшно жити в невідомості, як близькість до таємниці розбурхує кров, як поняття «хочу» і «повинна» перетворюють будні на справжнє пекло, як боляче робити вигідний вибір, яка нестерпна громадська думка і як Віта готова визнати, що для себе давно вже все вирішила.

– У сон не хилить?

Вона похитала головою. Ні, їй точно не хотілося спати!

– Напевно, ми помилились. – Іншосвітець не поспішав відходити. – Два метри – цілком допустима дистанція.

Потім перевірили метр… Пів метра… З’ясували, що навіть поцілунки ніяк не впливають на перебіг життєвої сили.

Тобто здавалося, що не впливають.

– Пам’ятаєш, ми дивилися твої малюнки? – Віта чіплялася за Тіна як за рятувальний круг. – Те дивне море з крижаними бризками і небо кольору бузку… Я говорила, що нічого прекраснішого в житті не бачила. Але це не правда. У нашому світі теж є чимало приголомшливих місць. Я б хотіла…

«…показати їх тобі», – закінчити фразу не вдалось.

Експеримент з тріском провалився тої миті, коли Віта впала під лілові хмари Шаєнни без будь-яких проміжних стадій і симптомів.

***

24 березня, 01.30

вул. Степова, передмістя

Віктор не міг заснути. Лежав нерухомо на дивані у вітальні, і не намагаючись потрапити в спальню, і дивився у підсвічену далекими ліхтарями стелю. В передпокої миготіла сигналізація, і її вогник діяв на нерви. Крізь прочинене вікно долинали шум дощу і оглушливий стукіт крапель об металеве підвіконня.

Вібрація телефону в кишені штанів була неприємним сюрпризом. Забита рука відмовлялася згинатись у лікті, і спочатку Віктор малодушно вирішив не звертати на дзвінок уваги. Але хтось, хто посмів турбувати зайняту людину аж після опівночі, виявився наполегливим. Він телефонував раз по раз, ніби знаючи: врешті-решт абонент візьме слухавку.

– Якщо це не питання життя і смерті, Алексе, то йди під три чорти. – Дістати телефон все-таки довелося. – Чи ти вже в іншому часовому поясі?

– Я розмовляв із нею.

Віктор включив гучний зв’язок і впустив слухавку на подушку.

– Таке враження, що в цьому місті не залишилося тих, хто б із нею не розмовляв, – поскаржився, випрямляючись зі стогоном. – Чого тобі?

– Вона каже, що може вбити мою дружину в будь-який момент.

– Ти не одружений.

– Я вірю їй! Варто лише поглянути в її дикі очі, й одразу зрозуміло, що вона не блефує!

Дощ посилився, барабанний стук крапель став нестерпним. Віктор штовхнув вікно, сподіваючись, що воно закриється само собою, і з розчаруванням простежив, як стулка відповзає назад.

– Твої вже далеко, Алексе, – сказав заспокійливо. – Хвилюватися немає про що.

– Віддай їй ту штуку. Просто віддай! Нехай усе закінчиться!

– Віддам. Але не зараз. Ти віриш, що, діставши кулон, Жені заспокоїться? Алексе, не будь дурнем! Вона знайде інший привід мене мучити. З нею треба розібратися раз і назавжди.

– Як тоді?