20.3

– Ви ж розумієте, що я не сяду до вас у машину? – Віта ніби на власні очі бачила задоволення Аглаї Іванівни, яка напевно смакуватиме новину про звільнення ненависної підлеглої щонайменше місяць.

– Ах, вже в курсі?.. Тоді передайте мені парасольку, будь ласка.

«У що я вплуталась?» – Віта послужливо розкрила парасольку над директором, що виліз із автомобіля.

З боку водія, так… Вона почувалась абсолютною дурепою, однак навряд чи змогла б звести все до жарту.

– Що ви знаєте про Женев’єв Лієланд, Віталіно?

– Тільки те, що вона ненавидить і вас, і Віктора, – відступати було пізно.

Олександр Петрович заперечливо хитнув головою

– Ви помиляєтеся. – Світло фар автобуса, що проїхав без зупинки, посріблило його сиву чуприну. – На мене їй начхати. Жені цікавить виключно Віктор.

– Вона викрала Зіну!

– Щоб вплинути на мене. А я мав би натиснути на Віктора. Те ж саме стосувалося й Марини… Його дружини, знаєте? Женев’єв бачила, що між ними взагалі немає почуттів, намагалася її підкупити. Марина запропонувала об’єднатись і позбутися Віктора. Жені здобула б помсту, Марина – спадок.

– І Марина загинула…

– Жені кохає Віктора більше за життя. Незважаючи ні на що, вона на його боці. Це може здатися збоченням… Вона мріє знищити його – і оберігає щосили.

– А Катя?

Директор присунувся ближче, ховаючись від дощу.

– І про неї чули? Думаю, Катя – попередження. Вона нічого не значила для Віктора, але її смерть нагадала йому про те, що минуле поруч.

– А Іванка?

Олександр Петрович стурбовано насупився.

– Іванка – це те, що трапиться з вами, якщо він не зупиниться.

Проїхала маршрутка, обдавши їх обох холодними бризками, вітер ледь не вивернув парасольку. Незабаром на зупинку підійшли кілька пасажирів, і розмовляти стало незручно.

– По-вашому, Женев’єв націлилась на мене? Чому? Між нами з Віктором нічого немає і навряд чи буде!

Ось тільки відповідь прийшла не звідти, звідки Віта чекала.

– Між вами цілих дев’яносто відсотків імовірності, землянко. Для Женев’єв це майже доконаний факт. Вибач, чоловіче, твої поради сильно застаріли. А каятися йди в поліцію. Або до церкви.

Шарашка, що з’явився із темряви, повів Віту якимись підворіттями, переходами, непримітними вуличками, стежками в парку… Підошви ковзали по мокрій землі, ноги тремтіли від утоми, парасолька загубилася ще на початку шляху. Але у Віти не було можливості перепочити. Здавалось, якщо вона зупиниться, шаєннець потягне її волоком.

– К-куди ми йдемо? – В обличчя шмагав дощ і заважав огляду. – Тр-ранспорт х-ходить!

Ніякої реакції. Вони подолали ще кілька кварталів, коли Шарашка зволив трохи пригальмувати.

– Уяви: за тобою женуться вовки! – «обнадіяв», длубаючись у паркані, що захищав занедбаний будинок. – Скажені, голодні, з налитими кров’ю очима, сморідним подихом і шматками чиїхось кишок у зубах. Вражаюче видовище? Якщо так, то одного разу я тобі все-таки влаштую екскурсію до Шаєнни. Якщо ж ні… Ворушись!

Віта злякано підскочила. Кінцівки слухалися неохоче, від швидкої ходьби кололо в боку і дерло в горлі. Голову немов стягнуло обручем – через холодний вітер, ех… Як за таких умов рухатися швидше? І, головне, навіщо?

Шарашка відірвав дві дошки і пропхав Віту всередину огорожі.

– Дивись під ноги, тут бите скло.

– Де ми?

– У бібліотеці!

Це справді колись була бібліотека – принаймні так запевняла табличка біля входу. Але давно покинута будова Шарашку не цікавила – він перетнув двір і вибрався у заставлений сміттєвими баками провулок.

– Так, землянко, включи логіку. Де б ти шукала себе щонайперше?

Віта сумлінно перерахувала кілька місць: будинок батьків, наймана квартира, офіс Агентства і адреси кількох хороших знайомих, до яких вона часом заглядала «в гості».

– А в останню чергу?

– Таїті, Кіпр, Греція… Ткни в будь-яке місце на глобусі – не помилишся.

– Сприймай це всерйозно, землянко!

– Готель «Імперіал». – Величезна вивіска якраз відсвічувала на пів кварталу. – Бутик Елли Зотової. Магазин ювелірних прикрас. Оте підворіття з іржавим автомобілем.

– Гаразд, нехай буде готель.

«Що ти маєш на увазі?» – але біганина продовжилась, і розмовляти перехотілося.

Цікаво, як шаєннець зняв номер? Навряд чи обійшлося без його штучок. А, може, це сучасна чарівна паличка під назвою «банківська карта» відкрила потрібні двері?..

Віта чекала, поки Шарашка домовиться з адміністратором, і намагалась не стукати зубами. Скільки разів після знайомства з вихідцями з іншого світу вона опинялася під дощем? Не злічити. Щоправда, варіант відігрітися в затишному номері був кращим, ніж ідея обсихати в порожній квартирі.