***
23 березня, 12.30
вул. Вокзальна
Дорожня сумка на коліщатках зачепилася за бордюр і перекинулась.
– Романе, дивись під ноги!
– Я дивлюся, мамо! Де наш поїзд? Он той, зелений? Зі смужками? Він такий великий!
Зіна зупинилася, розшукуючи квитки. Забитий в аварії лікоть поки погано слухавсь, і довелося помарудитись.
– Ма, я хочу їсти. Я піду до дядька Сані!
Вона припинила копирсатися в гаманці і тривожно провела дитину поглядом, ніби побоюючись, що по дорозі до кіосків (метрів п’ять, не більше) може статися щось погане.
– Дядьку Сань! Купи мені кросворди! І анекдоти! І… Дивись, там пишуть, що капітан помер… Чому він помер? Він же молодий! І сильний! І розумний! Дядьку, візьми цю газету!
Олександр швидко переглянув сторінку, яка привернула увагу хлопчини. Якась місцева газетка. Реклама, некрологи…
– Фотографія погана! Він був гарний!
Серед некрологів – лиш один з фото молодого вилицюватого чоловіка. Ільїн Ілля Ілліч, помер у віці тридцяти двох років. Замітку прислала скорботна сестра Ілона.
– Зіно! – У Олександра пересохло в горлі, і він розкашлявся. – Зіно!
Вона не підійшла – підлетіла.
– Що там? – запитала перелякано. – Про нас?..
– Про нього. Про того, хто тебе викрав. Поліція вважає, він подався в біга, але тут… Дивись сама. Помер недавно.
Зіна схопила газету, глянула на понівечене поганою друкарською фарбою обличчя. Від спогадів перехопило подих.
– Він… Точно він… Але… Чому нам не повідомили? Отже, справу закриють? І вона… Ця стерва…
– Не виражайся перед дитиною.
– Мамо, чому ти називаєш капітана поганим? Він класний! Він допоміг мені знайти тата! Це була наша місія!
– Яка ще місія, Ромо?
– Виживання!
Оголосили посадку на поїзд. Зіна повернула газету на прилавок, потягнула хлопчика до провідниці, що перевіряла квитки.
– Забудьмо все, Саню. Нічого не було. Забудьмо!
Вони влаштувалися в купе, розклали речі, витягли цукерки для Романа і заспокійливе для його матері. А коли до відправлення залишилося п’ять хвилин, Олександр вийшов «подихати повітрям». Зіна з тугою дивилась на нього у вікно і розважала сина анекдотами.
Потяг рушив.
– Ма, а дядько Саня?
– Він наздожене нас пізніше.
Але Зіна знала, що це брехня.
***
23 березня, 12.40
вул. Степова, передмістя
Шаєннка знову його побила. Лупцювала так сильно, що в якусь мить Віктор подумав: все, приїхали. Вона не зупиниться, поки не виб’є з нього весь дух. Її навіть втома не брала! Він давно втратив лік тріснутим ребрам, розхитаним зубам, крові, що витекла з розбитого носа, а неймовірно сильна жінка зі сталевими пальцями і замашками королеви навіть не спітніла.
– Приблизно так відчувала себе моя донька, коли ти розбив її серце.
Можливо, ці слова прозвучали тільки в його маренні, проте крижана вода, що хлинула на голову, була абсолютно реальною.
– Запам’ятай: ти ніколи мене не бачив.
«Залишить мене живим?» – через туман і біль у голові Віктор міркував погано, але іскра надії змусила його розплющити очі.
Точніше, одне – праве безнадійно запливло, віко зовсім не ворушилося.
– Що вам потрібно? – Губи здавались чужими.
Перед обличчям хитнувся золотистий камінчик в тонкій оправі.
– Бачиш?
Затуманений зір не дозволяв розглянути ланцюжок і візерунок на кулоні, однак Віктор кивнув. Так, він пам’ятав цю дрібничку. Прекрасно пам’ятав.
– Ви… дістали?
Шаєннка розреготалась.
– За кого ти мене маєш, людино? Я не свиня, щоб порсатися в бруді. Це – частина сережки. Одну з пари вкрала Женев’єв, друга залишилась у мене.
– Навіщо вам я?
До руки Віктора доторкнувся прохолодний метал.
– Тримай. Коли Жені прийде до тебе, віддаси їй. Не одразу! Чуєш, людино? Не смій здаватися легко! Моя донька повинна відвоювати втрачене, а не прийняти подачку! Запам’ятай: якщо ти розчаруєш її, то помреш!
Віктор насилу стулив пальці на камінчику.
– Її? Не вас?
– У своїй уяві вона перетворила тебе на гідного супротивника. Нехай бореться по-справжньому! Їй потрібно багато згадати. Ваш світ зробив її слабкою. Змусь Женев’єв стати собою! Інакше…
– Ви знову відвідаєте мене?
– Я вб’ю вас обох.
***