20.2

***

23 березня, 12.30

вул. Вокзальна

Дорожня сумка на коліщатках зачепилася за бордюр і перекинулась.

– Романе, дивись під ноги!

– Я дивлюся, мамо! Де наш поїзд? Он той, синій? Зі смужками? Він такий великий!

Зіна зупинилася, шукаючи квитки. Забитий в аварії лікоть поки погано слухався, тож довелося помарудитись.

– Ма, я хочу їсти. Я піду до дядька Саші!

Вона припинила копирсатися в гаманці і тривожно провела дитину поглядом, ніби побоюючись, що дорогою до кіосків (метрів п’ять, не більше) може статися щось погане.

– Дядьку! Купи мені кросворди! І анекдоти! І… Глянь, там пишуть, що капітан помер… Чому він помер? Він же молодий! І сильний! І розумний! Дядьку, візьми цю газету!

Олександр швидко переглянув сторінку, яка привернула увагу хлопчини. Якась місцева газетка. Реклама, некрологи…

– Фотографія погана! Він був гарний!

Серед некрологів – лиш один з фото молодого вилицюватого чоловіка. Ільїн Ілля Ілліч, помер у віці тридцяти двох років. Замітку прислала скорботна сестра Ілона.

– Зіно! – У Олександра пересохло в горлі, і він розкашлявся. – Зіно!

Вона не підійшла – підлетіла.

– Що там? – запитала перелякано. – Про нас?..

– Про нього. Про того, хто тебе викрав. Поліція вважає, він заліг на дно, але тут… Читай сама. Помер недавно.

Зіна схопила газету, глянула на понівечене неякісною друкарською фарбою обличчя. Від спогадів перехопило подих.

– Він… Точно він… Але… Чому нам не повідомили? Отже, справу закриють? І вона… Це стерво…

– Не лайся перед дитиною.

– Мамо, чому ти називаєш капітана поганим? Він класний! Він допоміг мені знайти тата! Це була наша місія!

– Яка ще місія, Ромо?

– Виживання!

Оголосили посадку на поїзд. Зіна повернула газету на прилавок, потягнула хлопчика до провідниці, що перевіряла квитки.

– Забудьмо все, Саню. Нічого не було. Забудьмо!

Вони влаштувалися в купе, розклали речі, витягли цукерки для Романа і заспокійливе для його матері. А коли до відправлення залишилося п’ять хвилин, Олександр вийшов «подихати повітрям». Зіна з тугою дивилась на нього у вікно і розважала сина анекдотами.

Потяг рушив.

– Мам, а дядько Сашко?

– Він наздожене нас пізніше.

Але Зіна знала, що це брехня.

***

23 березня, 12.40

вул. Степова, передмістя

Шаєннка знову його побила. Лупцювала так сильно, що в якусь мить Віктор подумав: усе, приїхали. Вона не зупиниться, поки не виб’є з нього весь дух. Її навіть втома не брала! Він давно втратив лік тріснутим ребрам, розхитаним зубам, крові, що витекла з розбитого носа, а неймовірно сильна жінка зі сталевими пальцями і замашками королеви навіть не спітніла.

– Приблизно так почувалася моя донька, коли ти розбив її серце.

Можливо, ці слова прозвучали тільки в його маренні, проте крижана вода, що хлинула на голову, була абсолютно реальною.

– Запам’ятай: ти ніколи мене не бачив.

«Залишить мене живим?» – через туман і біль у голові Віктор міркував погано, але іскра надії змусила його розплющити очі.

Точніше, одне – праве безнадійно запливло, повіко зовсім не ворушилося.

– Що вам треба? – Губи здавалися чужими.

Перед обличчям хитнувся золотистий камінчик у тонкій оправі.

– Бачиш?

Затуманений зір не дозволяв детально розглянути ланцюжок і візерунок на кулоні, однак Віктор кивнув. Так, він пам’ятав цю річ. Прекрасно пам’ятав.

– Ви… дістали?

Шаєннка розреготалась.

– За кого ти мене маєш, людино? Я не свиня, щоб порпатися у бруді. Це – частина сережки. Одну з пари вкрала Женев’єв, друга залишилась у мене.

– Навіщо вам я?

До руки Віктора доторкнувся прохолодний метал.

– Тримай. Коли Жені прийде до тебе, віддаси їй. Не одразу! Чуєш, людино? Не смій здаватися легко! Моя донька повинна відвоювати втрачене, а не взяти подачку! Запам’ятай: якщо ти розчаруєш її, то помреш!

Віктор насилу стулив пальці на камінчику.

– Її? Не вас?

– У своїй уяві вона перетворила тебе на гідного супротивника. Нехай бореться по-справжньому! Їй потрібно багато згадати. Ваш світ зробив її слабкою. Змусь Женев’єв стати собою! Інакше…

– Ви знову мене навідаєте?

– Я вб’ю вас обох.

***

23 березня, 19.30