Частина 23

Настала зима, а з нею прийшла новина про значні успіхи української армії на західному фронті. ЗСУ вдалося відтіснити противника і звільнити окуповані міста завдяки успішно проведеній операції.

- Вітаю всіх нас з удачею! - урочисто виголосив Перший, зібравши агентів на ранковій нараді. - Адже це результат так само і нашої роботи. Ми підсунули ворожим спецслужбам недостовірні відомості, вони повірили і повели війська в іншому напрямку. Тож нашим захисникам це зіграло на руку. Особлива подяка агенту Акторові за роз'яснювальну роботу. Хлопець, із тебе вийде чудовий куратор! Так само прошу передати агенту Плохiшу мою особисту подяку.

Віталіка до секретного офісу поки що не запрошували, все ще вважаючи недостатньо благонадійним, натомість перевели з позаштатного в штатні агенти. Це означало, що тепер його задіюватимуть у роботі за потреби. Як пояснила Сакура: "Для роботи іноді можуть знадобитися люди з різними здібностями."

У цей день на перерві в школі радісний Плоiш підлетів до Макса:

- Ти чув новину? Наші пр-рор-рвались на сході! Спр-рава рухається до пер-ремоги!

Друг багатозначно подивився на велетня:

- Віталіку, а як ти думаєш, чому це сталося?

- Дур-рне запитання! Та тому, що ЗСУ непер-реможні! - голосно вигукнув він, потрясаючи піднятими руками так, що на них почали озиратися інші школярі.

- Тихіше ти, бовдуре! Це сталося тому, що "дехто" передав "декому" недостовірні відомості, і цим допоміг нашим військам.

Товстун завмер на місці й нерозумно втупився на хлопчика.

- А хто ж цей загадковий "дехто"?

"М-да... роботи попереду непочатий край!.. треба терміново розвивати йому швидкість мислення", - подумав Макс, а вголос відповів:

- Це ти, дурна твоя голова!

- Я?!.. - Віталік ще більше збентежився.

Друг закотив очі і почав втовкмачувати пояснення:

- Адже ти передав шпигунові фальшиві відомостi, так?

- Ну, так, - погодився той.

- Він у неї повірив і доповів своїм спецслужбам. Логічно?

- Ага, - кивнув велетень.

- А спецслужби передали своєму військовому командуванню. Поки що зрозуміло?

- Угу.

- Їхнє військове командування ухвалило рішення стягнути всі сили в тому напрямку, який ми вказали. Вірно?

- Ну, так... Тільки до чого тут я?

- Тому що саме ти розповів про те, що готується контрнаступ на південному фронті, пам'ятаєш?

- Точно! — пригадав той.

- От вороги й побігли туди, залишивши східну частину незахищеною. А наші війська зайняли ці позиції, відбивши залишки окупантів.

Плохiш довго дивився в одну точку, не відриваючи очей. Мабуть, думці було потрібно більше часу, щоб достукатись до його мозку.

Макс почекав ще трохи, даючи другові можливість збагнути, що до чого:

- Ну що, дійшло?

Нарешті Віталік розплився в задоволеній усмішці:

- Ага! Дійшло! - його очі засвітилися гордістю.

- Виходить, я теж допоміг нашим ЗСУ?

- Ще й як допоміг! За це тобі велика подяка від шефа нашої спецслужби! Він просив особисто передати.

Щастя Плохiша не мало меж. Він просяяв і гордо підняв голову:

- Україна понад усе!

* * *

Макс продовжував мріяти про Яну. Зарозуміле дівчисько ось уже котрий день не йшло з його голови, займаючи всі думки. Іноді це його бісило. "Подумати тільки, мало мені бачити її нахабну пику на тренуваннях, так вона ще й у снах до мене з'являється!", - обурювався хлопчик. Але все ж згадувати про неї було чомусь приємно. Макс навіть подумував одружитися з нею, коли виросте. "От би мені була чудова дружина! Ми б разом у футбол ганяли..." Хлопчик жваво уявляв, як після сніданку вони разом збираються на тренування, він стає на ворота, а вона забиває голи. Що правда, Яна на пів голови вища за самого Макса і це бентежило хлопчика. Але потім він згадав розповідь тата про те, як він виріс за одне літо. Залишалася надія, що і з сином станеться та сама історія. А потім у них з дружиною народяться діти і вони разом виховуватимуть із них справжніх футболістів, одразу з пелюшок, як це робив тренер.

Макс поділився своїми думками із Вiталiком.

- Жiнка - футболiст, це круто! — одобрив він iдею. Потім задумався.

— От тільки я не уявляю, що моя мама ганяє з татом мʼяча, замість того, щоб варити борщ, — пожав плечима Плохiш.

— Так то ж мама! А жінка — це зовсім інша справа, — заперечив Макс.

Поки ж це були тільки мрії, бо сама Яна не відповідала взаємністю, а навпаки, єхидно поглядала на Макса своїми зеленими очима, немов отруйна змія.

* * *

Незабаром почалися різдвяні канікули. Місто прикрасили електричними гірляндами та новорічними інсталяціями. Магазини змінили декорації і тепер у вітринах демонстрували біблійні сюжети народження Ісуса. Всюди на вулицях лунала різдвяна музика, а переодягнені Санта Клауси снували містом, виконуючи замовлення клієнтів. Святковий настрій буквально лiтав у повітрі.

Вдома у Макса теж йшла підготовка до свята. У суботу всією сім'єю наряджали велику ялинку. Мама взяла ініціативу у свої руки і, як досвідчений режисер, командувала процесом.

Дідусеві випало розбиратися з електричними гірляндами, які заплуталися під час зберігання. Бабуся акуратно розгортала блискучі кульки та подавала їх татові. Елка захоплено охала й ахала, дивлячись на кожну ялинкову іграшку, яку діставали з коробки. Тато стояв на сходах і вішав прикраси на ялинку в зазначеному мамою місці. Максу випала найцікавіша робота: він прикрашав вікна. Безліч різноманітних наклейок у вигляді сніжинок, сніговиків та інших героїв новорічних казок треба було приліпити на скло. Сестричка розривалася між бабусею і братом, не встигаючи захоплюватися всім і одразу.

- Елло, донечко, допоможи, будь ласка, розставити фігурки під ялинкою. Вони ось у цій коробці, - попросила мама.

Дівчинка з радістю кинулася розгортати іграшки.

- Ой, матусю, подивися, це ж гном, який грає на барабанi! Я його пам'ятаю! Ох, а тут олень, що танцює!