Частина 19

Увечері Макс поїхав на футбольну секцію, навіть не маючи настрою. Він не бажав пропускати тренування, тому що у вихідні очікувалися перші в його житті змагання між дитячими футбольними командами міста. Хлопчик із нетерпінням чекав майбутньої події і ретельно готувався, тренуючись навіть удома.

Після занять тренер вишикував гравців в оду лінію і відібрав з низ двох: Макса і ще одного хлопчика.

- Хлопці, шкодую, але ви не зможете брати участь у змаганнях, тому що поки не проходите за обмеженням зросту, - заявив він.

Подібне розчарування тільки додало масла у вогонь. Здавалося, що неприємності переслідують Макса сьогодні. "Ну що їм усім дався мій маленький зріст?!" - журився хлопчик. Усю зворотну дорогу до дому тато намагався заспокоїти сина:

- Не впадай у відчай, Максику. Наступного року все надолужиш. Адже ти не один такий виявився.

Увесь залишок дня хлопчик провів у своїй кімнаті в компанії улюбленого собаки, якому виливав душу:

- Розумієш, Ремчику, мене сьогодні дуже образили. Через маленький зріст на завдання довелося переодягнутися дівчиськом, - скаржився він. - На додачу до всього, мене не взяли на змагання з футболу... Але ж я вже досвідчений спецагент, попри свій маленький зріст. Та й хіба це головне? Он Плохiш велетень, але це не дає йому жодних переваг. Головне спритність і розум!

Пес із розумінням слухав господаря, відчуваючи сумні інтонації в його голосі. Він співчутливо лизнув його руку, висловлюючи таким чином жаль.

Наступного дня Макс прийшов до школи без настрою. На перерві до нього підійшов Віталік:

- Пр-ривіт! Що це ти такий сумний?

- Та так, день не задався, - невизначено відповів він.

- Ми сьогодні зустрічаємося, як зазвичай? - поцікавився друг.

- Так, підемо на наше місце.

Після уроків друзі вийшли зі школи і разом вирушили до парку. Дорогою Макс більше мовчав. Він буцав ногами опале з дерев листя та думки його були далеко.

- Знаєш, а я вчор-ра був у музеї Копер-рника! - повідомив Плохiш. - Нетерпілося перевірити, як працює мiй клубний абонемент.

- І як? Перевірив?

- Так! - підтвердив задоволений Віталік. - І справді безкоштовний вхід на весь день!

- Невже ти сумнівався? - здивувався Макс.

- Ну, не те, щоб сумнівався... Пр-росто хотілося швидше пер-реконатися у цьому.

Друзі сіли на лавку. Осінній вітер піднімав у повітря сухі листя, і немов холодними щупальцями, пробирався під одяг. Максу згадалася ненависна спідниця і він здригнувся. Плохiш помітив невеселий настрій друга:

- Ти чого такий неговіркий? - поцікавився він. -  Щось трапилося?

- Ні. Усе гаразд. Просто знаєш... - почав Макс і подивився на Віталіка. - У тебе буває так, що ти дуже чогось хочеш і всіляко намагаєшся це здобути, а результату не отримуєш?

- Про що це ти?

- Ну... ось, наприклад, я дуже маленький і худий, зовсім не виглядаю на свій вік. Навіть в агентстві мені про це нагадують. Хоча займаюся спортом, намагаюся їсти різну їжу, але все одно зростаю повільно, - поскаржився Макс.

Віталік подивився на друга згори донизу й усміхнувся:

- І це ти кажеш мені?! Та я все життя величезний і виглядаю старшим за однолітків. Думаєш, приємно, коли тебе дражнять товстуном? А в дитячому садочку мені діти хором кричали:

"Робін Бобін Кар-рабек

З'їв сто сор-рок чоловік,

З'їв кор-рову, з'їв бика

І живого м'ясника..."

- Та знаю я цей вірш, досить. У нас книжка така вдома була, - перервав його Макс.

Плохiш гiрко посміхнувся:

- Ось бачиш, мені теж не солодко. Що пр-равда тепер ніхто не сміє мене дражнити, бо відр-разу в мор-рду отримає, - додав він, показуючи кулак. - Я не можу змінитися, зате можу захищатися. І тобі раджу.

Максу й справді полегшало після розмови з другом, от тільки не міг він поскаржитися, що його вбрали дівчиськом для спецзавдання, адже ця інформація має залишатися в секреті.

- А ще мене вчора на змагання з футболу не взяли... - сумно повідомив він, - навіть попри те, що я найкращий нападник у команді.

- Як так, не взяли? - здивувався Віталік.

- Тренер сказав, що я занадто маленький і не підходжу за зростом.

Віталік із жалем подивився на друга, а потім раптом запропонував:

- А хочеш, я з тобою у футбол пограю?

Макс вдячно глянув на хлопчика:

- Із великим задоволенням! - вигукнув він. - Ходімо до мене по м'яч!

Вдома хлопчики взяли не тільки м'яча, а й Рема.

- Він у мене футболіст! - похвалився Макс.

- Як таке може бути? - здивувався друг.

- А ось незабаром сам побачиш!

Рем усю дорогу весело підстрибував, намагаючись дотягнутися до м'яча, але хазяїн ніс його у руках. Коли хлопці прийшли до парку, Макс умовно намітив ворота по обидві сторони галявини та кинув м'яч на землю. Гра почалася. Кожен намагався забити гол супернику, але найспритнішим із них виявився Рем. Він крутився між ніг гравців, намагаючись схопити м'яч зубами, це лише додавало грі більшого інтересу. Боротьба за м'яч ставала дедалі напруженішою, оскільки пес рухався швидко і спритно. Незабаром Рему вдалося захопити м'яч у зуби і він, переможно задерши хвіст, поніс його геть з футбольного поля.

Плохiш був настільки здивований, що навіть втратив дар мови. Він довго дивився на дивовижну тварину немигаючим поглядом, потім нарешті вимовив:

- Я теж хочу такого собаку!.

Макс розсміявся:

- Віталіку, якщо захочеш, ти завжди можеш гратися з моїм Ремом.

- Дякую тобі! - зрадів друг.

Пес зробив переможне коло навколо галявини з м'ячем у пащі, після чого приніс його господареві.

- Молодець, Ремчику! - погладив його Макс.

Віталік усе ще не міг повірити своїм очам:

- Але де ж він навчився грати у футбол? Невже в агентстві?

- Ні, він такий із самого дитинства. Напевно тому, що я дуже люблю футбол і вдома постійно тренуюся з м'ячем.