Частина 14

    Наступного дня, як і було домовлено, тато привіз усіх у мотузковий парк над Віслою. Елка одразу помчала на дитячий майданчик, мама пішла за нею. Тато отримав обладнання і вирушив на трасу для дорослих. А друзі попрямували на дитячу смугу перешкод із легким рівнем складності.

Коли Віталіку видали захисний шолом, він зневажливо відсунув його рукою:

- Мені це не потрррібно!

- Ще й як потрібно! - запевнив його Макс і змусив приміряти. Але шолом виявився малий і не наліз на голову друга. Тоді інструктор видав більший розмір, але ремінець на дитячому шоломі ніяк не хотів сходитися на великому підборідді Плохiша.

- Ветале, ну ти й кабан! - здивувався Макс.

- Так! Я вже дорррослий! - самовдоволено посміхнувся добряк Віталік. - Ось і тато каже, що я зррростаю, як на дррріжджах.

Довелося спорядити великого хлопчика шоломом для дорослих. Отримавши спорядження, друзі вирушили до мотузкової траси.

Макс, як досвідчений спортсмен, проводив Віталіку інструктаж із техніки безпеки:

- Дивись, ось ці карабіни завжди мають бути пристебнуті до червоної петлі.

- До якої ще петлі? - здивувався Плохiш.

- А он там, бачиш, по всій трасі такі червоні петлі із залізного прута видно, до них і пристібайся, - пояснив Макс.

- Та навіщо мені це потрррібно? Я вже не маленька дитина! - обурився той.

- А пам'ятаєш, минулого разу, коли ти за мною ганявся мотузковою трасою, то впав униз без страховки і бовтався, як мішок із... не буду казати з чим? - багатозначно подивився він на друга.

Віталік винувато відвів очі й шмигнув носом:

- Так то коли було?! Ми ще з тобою не дррружили, - виправдався він.

- Не в цьому річ! - заспокоїв його Макс. - Розумієш, без страхувального троса зовсім не можна, інакше покалічитися недовго, а то й зовсім убитися, якщо траса високо проходить. А ти, бовдур, забрався тоді на саму верхню трасу помилково, - нагадав він, - от сміху було, коли тебе зі сходами знімали!

Плохіш зсунув брови й насупився, таке нагадування зовсім не сподобалося хлопчикові. Друг помітив це і швидко змінив тему розмови:

- Але я не про це хочу тобі сказати. Просто подивися, як слід безпечно пересуватися мотузковими стежками, - Макс пристебнув обидва карабіни і зробив крок канатом. - Тепер, ось бачиш, наступна червона петля? До неї треба пристебнутися.

- І як же це зробити, якщо карррабінів більше не залишилося?! - з'язвив Плохіш.

- А ти не поспішай із висновками, а слухай досвідченого паркуриста! - осадив його друг.

- Ну, ну... - Віталік скосив голову на бік і засунув руки в кишені, усім своїм виглядом демонструючи нетерпіння і презирство до правил безпеки.

- Береш і відстібаєш один карабін від петлі і чіпляєш на наступну. Але тільки ОДИН карабін! Запам'ятай гарненько, Віталік! Інший залишається на місці.

- І чому, скажи на милість, не можна одррразу перррестебнути обидва карррабіни, щоб заощадити час і не заморочуватися? - знизав плечима Плохіш.

- Та тому, дурна твоя голова, що ти можеш випадково оступитися і впасти з дерева! А при твоєму зрості й вазі удар вийде такої сили, що мало не здасться.

Судячи з виразу обличчя друга, Макс зрозумів, що той згадав увесь жах минулого невдалого досвіду в мотузковому парку.

- Дійшло нарешті? - запитав він. - Тому запам'ятай: хоча б ОДИН карабін має бути ЗАВЖДИ пристебнутий до петлі!

- Я зрррозумів, - кивнув Віталік, пристебнув свої карабіни до каната і став на смугу перешкод.

Макс ішов попереду і контролював дії друга:

- Правильно, молодець... Тільки не схрещуй ноги, а переступай по-черзі, як роблю я.

Поступово смуга перешкод стала ускладнюватися. Хлопчику все важче давалися ділянки маршруту. Нарешті вони дісталися того відрізка з мотузковими петлями, що хиталися, на яких минулого разу у Віталіка розповзалися ноги в сторони. Він у жаху зупинився:

- Ні! Туди я більше не піду! - заявив Плохіш і розвернувся в зворотню сторону. Але оскільки за ним йшли інші діти, шляху назад не було.

- Сміливіше, Віталіку! Ти ж не боягуз! - підбадьорив його Макс.

- Я не боягуз... але я боюся... - зізнався той, не рухаючись із місця.

На мотузковій трасі утворився затор, як на автомобільній дорозі. Хлопчик у нерішучості дивився то вперед, то назад, не розуміючи, що ж робити. Макс спостерігав за ним з єхидною посмішкою:

- Віталіку, а виходів тільки два: або ти йдеш уперед, або тебе з ганьбою знімають із рятувальною драбиною. От і обирай! - заявив він.

Почувши згадку про пережитий інцидент, Плохіш узяв себе в руки і зробив крок уперед. Його ноги невпевнено затремтіли, не маючи під собою твердої опори.

- Ай, ай!

- Не лякайся, ти ж пристебнутий! Перенеси опору тіла на руки, бо там стабільні перила, - підказав друг.

Віталік слухав підказки і крок за кроком просувався маршрутом. Нарешті, подолавши важку ділянку, він полегшено зітхнув:

- Фух! Мені навіть не віррриться, що я дійшов!

- Усе виявилося не так вже й складно, ти згодний? - зауважив Макс і рушив далі.

Друзі дісталися до фінішу, потім подолали смугу перешкод ще раз. Плохiш слухняно повторював рухи за досвідченим Максом. Коли друг переконався, що Віталік засвоїв ази паркуру і його можна залишити наодинці, то сам вирішив піднятися вище, на складніший рівень.

- Тільки не забувай про страховку! Я стежитиму за тобою з висоти! - попередив він.

Макс поглядав за другом, пробираючись уперед складним маршрутом. Він дістався верхньою мотузковою трасою до спуску і вже збирався пристебнути карабін до троса, але спершу глянув униз, щоб перевірити, чи дотримується Віталік заходів безпеки. Раптом у поле зору хлопчика потрапив чоловік, який розмовляв із Плохiшем. Макс придивився уважніше, людина здалася знайомою. Яке ж було його здивування, коли він упізнав Йосипа Кнежевича! «Чого це він знову причепився до Плохiша?» - обурився хлопчик. - «От би послухати, про що вони говорять.» Тут Макс згадав, що на руці у Віталіка є розумний годинник, зателефонувавши на який можна підслухати розмову. Він натиснув кнопку свого гаджета  й активував функцію батьківського прослуховування. До його вух одразу донеслися слова шпигуна: