Роздiл 40

   Колеса заскрипіли по рейках, почулося клацання - це вагон приєднали до локомотива. Потяг похитнувся і рушив у дорогу.

Очі Актора поступово звикли до темряви, коли він вимкнув ліхтарик. Залишалося чекати моменту, коли мине дія снодійного і діти прийдуть до тями. Час минав, потяг віддалявся все далі й далі від Варшави, а діти все ще не прокидалися. "Цікаво, як же агентство вирішить проблему з батьками?", - думав Макс. - "Як вони пояснять мою відсутність у школі, а тим паче вночі, якщо поїзд не зупиниться раніше?" Хлопчик переживав про те, що його мама і тато будуть дуже хвилюватися, якщо їхній син не повернеться додому ввечері. Він подивився на годинник - він показував час 17:14. І тут Макс згадав, що батьки теж можуть відстежити його за трекером руху годинника, а також зателефонувати синові, чого досі дивним чином так і не сталося. Актор натиснув кнопку зв'язку з агентством, але з'єднання не було. Тоді хлопчик набрав телефонний номер агента Бульдога, щоб попередити його про можливі наслідки, але зв'язку не виявилося. Макс здогадався, що броньовані звуконепроникні стінки вагона глушать радіосигнал, тож він лишився геть без засобу комунікації, попри всі свої супершпигунські гаджети. Від цього настрій хлопчика лише погіршився: він відчув себе геть безпорадною дитиною, замкненою в темному переповненому вагоні, наче у в'язниці, яку відвозять у чужу країну. До цього додавалася тривога за батьків і цілковите нерозуміння того, як же йому самотужки звільнитися звідси і вивести дітей. Так, хвилюючись про все й одразу, хлопчик провалився в сон, заколисаний потягом.

   Макс прокинувся від дитячого плачу. Розплющивши очі, він не міг зрозуміти, де перебуває, через повну темряву. Нарешті свідомість почала до нього повертатися. Він прислухався і зрозумів, що діти почали прокидатися. Тоді Актор піднявся на ноги і освітив простір вагона своїм ліхтариком. Крики і плач раптово стихли. Сотня пар дитячих очей злякано дивилися на нього з темряви. Макс заговорив із ними:

- Слава Україні!

У відповідь знову тиша. Мабуть, дітей сильно залякали і вони боялися повірити в те, що чують український заклик.

- Я агент українських спецслужб і прийшов звільнити вас звідси, - пояснив їм Актор.

У відповідь не почулося жодного звуку. Діти продовжували з острахом стежити за незнайомцем. Тоді Макс здогадався, що слід говорити:

- Я такий самий український хлопчик, як ви. Але живу зараз у Польщі, мої батьки поїхали з України через війну. Я хочу допомогти вам!

Знову тиша. Актор розумів, що налякані діти бояться довіряти чужинцеві, занадто багато обману випало на їхню долю. І тут Макс збагнув, що потрібно насправді казати:

- Паляниця!.. Хлопці, ПА-ЛЯ-НИ-ЦЯ!!!!! Ну ж бо?

Почалося якесь хвилювання, діти перешіптувалися. Актор знову виголосив український заклик:

- Слава Україні!

- Героям слава... - почулися невпевнені голоси в темряві.

- Усі ви спали глибоким сном від сильнодіючого снодійного, тому мені не вдалося нікого розбудити і витягти звідси через маленький люк у підлозі, он там, - Макс вказав ліхтариком на дірку в задній частині вагона. Він знав, що цих дітей вивезли з окупованих областей України, а саме з Донецького і Луганського регіонів, де всі ще досi розмовляють російською мовою.

Діти кинулися оглядати відкритий люк. Вочевидь, ця обставина додала їм трохи впевненості, тож хтось запитав:

- Куди нас везуть?

- Росіяни намагаються вивезти вас до Білорусі. Українським спецслужбам стало відомо про це і ми намагаємося їм перешкодити, - пояснив Актор. - Але мені потрібна ваша допомога, - додав він.

- Що ми можемо зробити? - пролунав усе той самий голос із темряви. Той, хто говорив, був хлопчиком, судячи з голосу, старшим із них.

- Усім вам необхідно вдавати сплячих, коли потяг зупиниться і вагон відкриють, - підказав Макс.

- Ми так і зробимо, - обіцяв голос хлопчика. Актор так і не зміг відшукати очима того, хто говорив, у темряві при світлі ліхтаря.

- Нам дуже хочеться пити... - почулися дитячі голоси тут і там.

- Пити і їсти!.. - захвилювалися діти.

Але Макс нічого не міг із цим вдіяти. "Невже ці рашисти мучили дітей голодом від самої України?!" - подумав він із жахом. - "У цих росіян і справді немає нічого святого!" - з ненавистю підсумував Актор.

- Потерпіть трохи, друзі, скоро ми вас звільнимо і нагодуємо досхочу! - обіцяв він голодним дітям.