Розділ 3

   Увесь наступний день Макс перебував під враженням ранкової зустрічі. Знання абсолютно не хотіли лізти в голову, оскільки вона була зайнята абсолютно іншими думками. Подумати тільки, він - спецагент! Макс уявив себе в темних окулярах і чорному костюмі, от би друзі очманіли!.. Хоча ні, стоп, чоловік сказав, що агент має бути непримітний, отже костюм і окуляри відпадають. То що ж, звичайні джинси і футболка з Міккі Маусом? Ага, а для конспирацïï  ще и бейсболка з Молниею Маккуин… Нiiiii! Так зовсiм не круто. Цікаво, а всякі шпигунські штучки у них є? Так напевно! От тільки що йому від цього? Він, Макс, ще не дав своєї згоди... Та будь-який хлопчисько на його місці вхопився б за таку можливість. А він, бачте, розмірковує... А з іншого боку, робота, звісно, почесна, нічого не скажеш. Ось тільки батькам брехати не хотілося б. Але допомогти Батьківщині, коли вона в небезпеці - це справжній геройський вчинок! А хто ж не хоче стати героєм?!

Такі думки витали в голові Макса увесь день, не даючи йому зосередитися на уроках. Але якесь певне рішення в голову так і не прийшло.

Після занять мама забрала його зі школи і відвезла до бабусі, нехай дитина побуде до вечора, поки вона зайнята. Макса це не особливо потішило, оскільки треба було займатися в українській школі з планшета, а не зі свого крутого комп'ютера, який подарував йому тато на день народження. Ну, та що вже поробиш, сперечатися марно, доведеться прийняти ситуацію як є.

Поки хлопчик готувався до занять, бабуся покликала його на обід. За подіями сьогоднішнього ранку Макс навіть забув про їжу, абсолютно не відчуваючи голоду. Коли він сів за стіл і побачив у тарілці борщ, усе його нутро заперечило проти такої їжі.

- Фу, я не хочу... - сказав він, скрививши носа, і відсунув тарілку.

Бабуся вибухнула голосіннями:

- Що ти за дитина така?! Тебе нагодувати - ціла справа! Неможливо харчуватися тільки макаронами та яйцями, шлунку необхідні супи і перші страви, - не заспокоювалася вона.

Але від цього апетит якось не з'являвся.

- Бабусю, ну не люблю я борщ... - вибачаючись сказав Макс.

- Та ти нічого не любиш! І їсти взагалі не любиш, он який худий і не ростеш зовсім, маєш вигляд у свої вісім років як п'ятирічна дитина. От чи то справа твій двоюрідний брат Захарчик... Золота дитина! Їсть усе підряд і не кривиться, он який великий і міцний виріс, не те що ти...

Захар був улюбленим бабусиним онуком, якого вона завжди ставила за приклад, коли дорікала Максу.

- Горе, а не дитина... - пробурчала вона під ніс і пішла варити макарони.

А Макс знову задумався про пропозицію українських спецслужб... Цікаво, що б сказала бабуся, якби дізналася, що її онук - таємний агент? Стала б вона тоді ставити його за приклад своєму Захарчику?

Увечері мама забрала Макса додому й одразу посадила виконувати домашнє завдання. Пізніше на вечерю до них заглянув дідусь. Він піднявся в кімнату онука і з порога заявив:

- Привіт, Максе! До спорту готовий?

- Ні, дідусю, - втомлено відповів онук, - мені ще стільки домашнього завдання залишилося виконати... давай не сьогодні, а?

Але дідусь не вгамовувався, і звідки у нього в такому літньому віці стільки енергії?

- Так, зараз же кидай зошити і падай у планку! Три хвилини маєш протриматися. Я засікаю час...

Макс добре знав дідуся і розумів, що той не відчепиться по-хорошому, бо був схиблений на спорті. Тож, не маючи вибору, хлопчик підвівся з-за письмового столу і прийняв положення планки. Але сил до вечора зовсім не залишилося, і як наслідок, протримався він недовго, знесилено впавши на килим.

- Ех ти, слабак! - розчаровано махнув рукою дід. - А ось Захарчик може п'ять хвилин без перерви планку тримати. І взагалі, він спорт любить, не те що ти... - з гіркотою зауважив він і вийшов із кімнати.

Макс лежав на килимі і сльози гіркої досади тиснули горло. Ну що їм усім дався цей Захарчик?! Хлопчик, звісно, добре ставився до двоюрідного брата, але витримати постійні закиди й порівняння не кожен зможе. Та й не додає це дружби з таким собі еталоном сили та слухняності.

"Ну чому мене ніхто не розуміє?!" - досадував Макс. "І чому обов'язково треба бути схожим на Захара? Я хочу бути самим собою!" - стогнав хлопчик. Він, звісно, розумів, що його люблять і таким, але це зовсім не сприяло підняттю самооцінки. Тут же послужлива пам'ять нагадала йому ранкові події вдома: "Нитик... складна дитина...".

- Ні, так тривати не може! Я їм усім доведу, чого я вартий! - і в цей момент Макс прийняв остаточне і безповоротне рішення стати спец-агентом.