Розділ 54. Лава запасних для колишнього капітана

Рейн Ардейл

До початку навчання залишався лише один день, тому до академії я повернувся тільки ввечері.

Більшість старшокурсників вже встигли заселитися раніше, але мене затримали справи в столиці. Втім, особливої різниці я в цьому не бачив. Головне, що до завтрашнього ранку всі мали бути на своїх місцях. У комендатурі мені без зайвих розмов видали ключ і повідомили номер кімнати.

— Цього року доведеться пожити з першокурсником, — попередив комендант, переглядаючи якісь записи.

— Добре.

Мене така новина абсолютно не засмутила.

Яка, зрештою, різниця, хто саме виявиться моїм сусідом? У кімнаті ми проводитимемо не так вже й багато часу, а якщо людина виявиться галасливою, завжди можна знайти місце для занять у бібліотеці чи на тренувальному полі.

Коли я піднявся на потрібний поверх і відчинив двері, виявилося, що мій сусід вже встиг заселитися. Невисокий темноволосий хлопець саме розкладав речі в шафі і, почувши мої кроки, ненадовго відволікся.

— Рейн Ардейл.

Я простягнув руку, і хлопець відповів мені міцним рукостисканням.

— Калеб Вестар.

На цьому наше знайомство, по суті, й закінчилося. Ми ще обмінялися парою чергових фраз, після чого кожен зайнявся своїми справами. Мене такий стан речей цілком влаштовував. Після дороги хотілося спокійно розібрати багаж, привести до ладу форму та нарешті лягти спати.

Ранок в Академії Польотів почався з сигналу підйому. Щойно гуртожитком рознісся знайомий гул, як Калеб миттєво схопився з ліжка. Новачок рухався швидко і без зайвої метушні, наче заздалегідь розумів, що часу на збори тут нікому з запасом не дають.

Ми лише коротко кивнули одне одному, і за кілька хвилин мій сусід вже вийшов з кімнати, а я не поспішав. Сьогодні перший навчальний день був не в мене. Мені тільки треба було зустрітися з тренером команди з аероболу, щоб остаточно обговорити моє місце у складі та узгодити розклад тренувань на найближчі місяці. Звичайні робочі питання, які доводилося вирішувати на початку кожного навчального року.

Зібравшись, я теж вийшов з кімнати.

У коридорі вже було багатолюдно. Першокурсники поспішали до адміністративного корпусу, перемовлялися між собою, звірялися з розкладом і раз у раз гукали нових знайомих, яких встигли завести за час вступних випробувань.

Мій погляд мимоволі зупинився на Калебі. Той вже встиг приєднатися до невеликої компанії новачків, з якими, судячи з усього, встиг добре здружитися. Їх було четверо, і один із них одразу привернув мою увагу.

Худорлявий світловолосий хлопець. Саме його я помітив ще під час проходження лабіринту. Того самого новачка, який замість того, щоб скористатися чужими помилками і спокійно дістатися до фінішу, раз у раз кидався витягувати абсолютно незнайомих людей з неприємностей. Того самого, хто на очах у всієї академії відновив зруйнований міст.

Я й сам не зрозумів, чому знову затримав на ньому погляд. Напевно, тому, що такі люди рідко залишаються непоміченими. Дивний хлопець, особливо для бойового факультету.

Втім, це було не моє діло.

Думка, що ледь промайнула, одразу розчинилася, поступившись місцем нагальнішим турботам. До їдальні я вирішив не заходити. Зараз там напевно яблуку ніде впасти — першокурсники лише починали освоюватися в академії, а тому дружно стікалися на сніданок перед першим навчальним днем. Поїсти я встигну пізніше, коли новачки розійдуться по заняттях і в залі стане значно спокійніше.

З цією думкою я попрямував до тренувального комплексу «Драгонікса».

Висока кам'яна будівля зустріла звичною діловою метушнею. Десь у сусідній залі вже дзенькала тренувальна зброя, долинали короткі команди наставників, а кілька гравців основного складу саме виходили з ранкової розминки, обговорюючи між собою вчорашній відбір новачків.

Привітавшись з хлопцями, я без труднощів піднявся на другий поверх і зупинився біля кабінету головного тренера. Кілька разів неголосно постукав, дочекавшись дозволу увійти, та відчинив двері.

Ольгаф Стаф був на місці. Чоловік сидів за масивним письмовим столом, заваленим якимись паперами, схемами ігрових комбінацій і розкладами тренувань. Почувши скрип дверей, тренер підняв голову, і на його обличчі одразу з'явився вираз, який мені зовсім не сподобався.

Дракон насупився, і в його погляді промайнуло щось інше, наче він очікував цієї розмови, але волів би її не проводити. Я мовчки прикрив за собою двері та зупинився навпроти столу.

— Щось сталося? — запитав, вже заздалегідь розуміючи, що нічого хорошого зараз не почую.

Тренер ще кілька секунд уважно дивився на мене, після чого важко видихнув, відкинувся на спинку крісла і повільно промовив:

— Сідай, Рейне. Розмова буде не найприємнішою, — чоловік зробив коротку паузу, після чого продовжив: — Я чув про те, що сталося в будинку Ларіна кілька днів тому, — нарешті промовив він, і я мимоволі скривився.

Ось тільки цієї розмови мені зараз і бракувало.

— Не можу сказати, що мене хоч трохи цікавить особисте життя моїх гравців, але в цьому випадку воно, на жаль, безпосередньо вплинуло на команду. — Ольгаф Стаф на мить замовк, наче підбираючи слова. — Після того, що сталося, хлопці виступили проти твоєї участі в основному складі. Практично одноголосно.

Кілька секунд я просто дивився на тренера, намагаючись осмислити почуте. Ні. Цього не може бути.

— Ви хочете сказати, що мені відмовлено? — спокійно запитав, хоча всередині вже починала закипати лють.

Перед очима одразу постало обличчя Ларіна. Чортів Варн і його компанія. Вони справді вирішили дотягнутися до мене навіть сюди?

— Формально — ні, — важко відповів тренер. — Ти чесно пройшов відбір, виконав всі нормативи і заслужив місце в команді нітрохи не менше за інших. Ніхто не має права його в тебе відібрати.

Я мовчки чекав продовження, бо чудово розумів: після слова «формально» завжди йде найнеприємніше.