Розділ 52. Знайомство з братами Норлана

Втім, довго гуляти територією академії нам не довелося. Хлопці все ж вирушили вирішувати питання з заселенням, а ми з Норланом попрямували до вже майже рідного гуртожитку. Після насиченого дня хотілося просто дістатися до кімнати, впасти на ліжко та хоча б ненадовго перестати думати про несподівану зустріч з Ларіном.

Але, на жаль, академія мала на цей вечір зовсім інші плани. Ми навіть до дверей своєї кімнати дійти не встигли. Щойно звернули в коридор п'ятого поверху, як на Норлана налетіли одразу два вихори. Точніше, два здоровенних хлопці, які згребли мого сусіда в такі дружні обійми, що я всерйоз почала побоюватися за збереження його ребер.

— Вітаємо, малий! — радісно прогримів один з них.

— Ти зміг! Тепер ти зовсім дорослий! — підтримав другий, одночасно скуйовджуючи й без того розпатлане світле волосся Норлана.

— Ей! Відпустіть! — обурився білявчик, безуспішно намагаючись вирватися. — Ви мене ганьбите перед другом!

Я здивовано кліпнула. Другом? Це коли я встигла перейти з розряду підозрілих попутників до цієї категорії? Втім, довго замислюватися над цим не вийшло. Тому що саме в цей момент я уважніше подивилася на одного з братів мого супутника та відчула, як всередині неприємно кольнуло впізнавання.

Я вже кілька разів бачила цього хлопця раніше, причому не де-небудь, а в особняку Ларіна. Здається, він був у тій самій команді, з якою Варн тренувався та брав участь у змаганнях. Хлопець не був близьким до капітана, не вирізнявся особливо яскраво і рідко опинявся в центрі уваги, але пам'ять у мене завжди була хорошою. Особливо на людей, яких я воліла б більше ніколи не зустрічати.

— О, а ти спритний, — хмикнув тим часом старший брат Норлана, нарешті відпускаючи жертву сімейної любові. — Не встиг вступити, а вже друга собі знайшов.

— Це називається соціалізація, — поважно повідомив білявчик, поправляючи волосся.

— Ні, це називається везіння. Зазвичай від твого характеру люди розбігаються.

— Заздри мовчки.

Я мимоволі усміхнулася, спостерігаючи за цією перепалкою. Здається, у сім'ї Норлана всі спілкувалися приблизно однаково. З любов'ю, але через постійні підколи.

— А ти крутий малий, — несподівано звернувся до мене той самий знайомий хлопець.

Я подумки зітхнула. Ну от, тепер і я офіційно стала малою. Схоже, поруч з цими шафами будь-яка людина автоматично потрапляла до цієї категорії.

— Так, я бачив твоє ефектне завершення лабіринту, — продовжив він, змусивши мене насторожитися. — Гарно вийшло. Чесно кажучи, коли міст почав сипатися, я вже думав, що зараз половина учасників полетить униз.

— Особливо Норлан, — вставив другий брат.

— Особливо Норлан, — погодився перший. — Але потім з'явився ти та зіпсував нам всі переживання.

— Який жах, — цілком серйозно кивнув мій сусід. — Люди старалися, хвилювалися.

— Саме так.

— А я взяв і пройшов.

— Жодної поваги до глядачів.

Я все ж розсміялася.

— Коротше кажучи, ти був майстром справи, — вже серйозніше додав старший брат. — Сили в тебе багато. Досвіду, щоправда, малувато, що помітно, але це справа наживна. Якщо тебе нормально натренувати, за кілька років зможеш дуже багатьох здивувати.

— Особливо викладачів, — вставив другий.

— І сусідів.

— І суперників.

— І ректора.

На останніх словах Норлан голосно закашлявся, а я мимоволі напружилася. На щастя, брати нічого не помітили.

— Коротше, ласкаво просимо до академії, малий, — підсумував один з них і несподівано поплескав мене по плечу.

Від удару я ледве не зробила крок вперед.

— Тільки не зламайте мені друга в перший же день, — тут же обурився мій супутник.

— Дивись-но, вже захищає.

— Росте хлопчина. Скоро почне поради роздавати.

— Вже почав! — обурилася я раніше, ніж встигла подумати.

У коридорі одразу пролунав дружний сміх. І поки всі навколо веселилися, я спіймала себе на несподіваній думці: ще вранці я була втікачкою під чужим ім'ям, яка боялася кожного зайвого погляду. А зараз стояла посеред гуртожитку, слухала перепалку трійці та вперше за довгий час не почувалася чужою.

Після такої теплої зустрічі брати Норлана все ж згадали, що прийшли сюди не лише привітати молодшого родича зі вступом. Перезирнувшись між собою, хлопці несподівано посерйознішали, а один з них поплескав білявчика по плечу вже без колишнього ентузіазму.

— Гаразд, малий, нам потрібно ненадовго тебе викрасти.

— Знову? — страждальницьки протягнув Норлан.

— Знову.

— Я тільки вступив.

— Саме тому.

Сусід перевів погляд на мене, явно розраховуючи на підтримку.

— Навіть рятувати не будеш?

Я лише знизала плечима.

— Іди вже. Не думаю, що вони збираються тебе з'їсти.

— Оце вона, справжня дружба, — зареготав здоровань, на що я резонно зауважила:

— Судячи з ваших облич, максимум проведете виховну бесіду.

— Яка прониклива людина, — хмикнув другий брат.

Норлан ще кілька секунд зображував глибоку образу, але все ж дозволив відвести себе в невідомому напрямку. А я провела трійцю поглядом і лише після того, як вони зникли за поворотом коридору, попрямувала до нашої кімнати.

Якщо чесно, такий розвиток подій мене цілком влаштовував. Навіть більше — вперше за останні дні в мене з'явилася можливість спокійно привести себе до ладу та не переживати, що в найбільш невідповідний момент до кімнати зайде сусід. Звісно, озвучувати подібні думки я не збиралася. Нехай краще вважає мене безсердечною, ніж дізнається справжню причину моєї радості.

Опинившись у кімнаті, я насамперед прикрила двері та завмерла посеред приміщення. Після насиченого дня тиша здавалася незвичною. Ще вранці навколо були десятки претендентів, потім випробування, лабіринт, розподіл, нові знайомства і нескінченні розмови, а зараз я вперше за довгий час залишилася сама.

Втім, поспішати я не стала. Деякий час просто сиділа на своєму ліжку, прислухаючись до звуків за дверима. Раптом Норлан зараз повернеться? Може, братам потрібно було сказати йому лише декілька слів, і за кілька хвилин він знову опиниться тут.