Розділ 51. Зближуємося

Я шумно видихнула, намагаючись заспокоїти шалено калатаюче серце, після чого про всяк випадок озирнулася навколо. Ларін та його компанія вже зникли з поля зору, але після всього, що сталося, мені раптом почало здаватися, що за кожним кущем може ховатися любитель підслуховувати чужі розмови. Переконавшись, що поблизу нікого немає, я все ж коротко кивнула.

— Знаю.

Чотири пари очей одразу втупилися в мене з подвоєним інтересом. Я скривилася. Схоже, спокійно поїсти сьогодні не вийде.

— Давайте спочатку знайдемо місце, де можна сісти, а потім я все розповім, — запропонувала, зручніше перехоплюючи піднос.

Заперечувати ніхто не став. На диво, ми швидко знайшли невеличку галявину неподалік від їдальні. Тут було досить тихо, щоб розмовляти без побоювання, що кожне слово почує половина академії, а тому хлопці одразу влаштувалися просто на траві, явно очікуючи продовження історії.

Деякий час я мовчала, збираючись з думками. Брехати не хотілося. Принаймні не повністю. Але й розповідати правду теж було не можна. Тому довелося шукати щось середнє.

— Це Ларін Варн, — нарешті промовила я, помітивши, як хлопці перезирнулися. Ім'я виявилося відомим не лише мені. — Мій батько працює з його родиною, тому з самого дитинства мене постійно відправляли виконувати різні доручення. Принеси, подай, супроводь, допоможи. Взагалі... вважалося, що одного дня я стану кимось на кшталт його особистого помічника.

Останні слова далися несподівано важко. Напевно, тому, що певною мірою були навіть ближчими до правди, ніж хотілося б.

— І тебе це влаштовувало? — здивувався Калеб.

Я невизначено повела плечем.

— Якийсь час мені здавалося, що це цілком нормальне життя. Я не надто замислювався про майбутнє, та й вибору мені ніхто не пропонував. Але потім Варн вирішив повеселитися за мій рахунок перед своїми друзями.

Я мимоволі усміхнулася. Правда виходила якоюсь кривою та перекошеною, але все ж залишалася правдою.

— У той момент я зрозумів, що якщо нічого не зміню, то так і залишуся людиною, яку всі вважають зручним хлопчиком на побігеньках. А мені це несподівано не сподобалося.

— Несподівано? — хмикнув Норлан.

— Ну, до цього я якось не планував перевертати своє життя догори дриґом.

— Зате потім вирішив надолужити згаяне.

На це зауваження я лише закотила очі.

— Коротше кажучи, я вирішив ризикнути та спробувати вступити сюди. Магія в мене була, причому далеко не найслабша, але серйозно займатися нею мені майже не дозволяли. Вважалося, що мого рівня достатньо для майбутньої роботи, а решта — марнування часу.

— І ти просто втік? — з цікавістю уточнив Тайлер.

— Якщо коротко, то так.

— Поважаю, — несподівано заявив Рітар і відкусив одразу половину пиріжка.

Решта підтримала його дружним кивком.

А я усміхнулася. Здається, моя версія вийшла досить правдоподібною. У всякому разі, ніхто не дивився на мене з підозрою та не намагався зловити на суперечностях. А головне, мені майже не довелося брехати. Я лише трохи змінила історію. Зовсім трішки. Настільки, щоб вона підходила не Санії Крайн, а Саннеру Війському.

— А знаєте, що найдивніше в усій цій історії? — раптом задумливо промовив Калеб.

Я ледь не вдавилася власною вечерею. Ні, зовні, звісно, постаралася зберегти спокій, але всередині все миттєво напружилося. Після зустрічі з Ларіном мені вже починало здаватися, що сьогодні кожен другий намагається випадково дістатися до моєї головної таємниці.

Решта теж подивилася на хлопця, очікуючи продовження.

— Що? — першим не витримав Тайлер.

— Що цей ваш Варн навіть не впізнав Саннера, — заявив Калеб, після чого похитав головою. — Оце мене справді вражає.

Я завмерла.

— В сенсі? — не зрозумів Рітар.

— Та в прямому. Якщо цей тип стільки років тягав його за собою, доручав усіляку роботу та взагалі постійно тримав поруч, то як можна не впізнати людину під час зустрічі? Наскільки ж треба бути зацикленим на власній персоні?

— О-о-о, — протягнув Тайлер. — Згоден.

— Зарозумілий тип, — підтримав його Рітар.

— Самозакоханий.

— Пихатий.

— І погляд у нього неприємний, — додав Калеб.

— Точно! — одразу підхопив Тайлер. — Такий, наче він вже наперед кращий за всіх навколо.

Розмова несподівано звернула в бік обговорення Ларіна, причому з кожною новою реплікою характеристика мого колишнього нареченого ставала все менш приємною.

Я слухала цей потік обурення та непомітно видихала. Здається, ніхто ні про що не здогадався. Навпаки. Хлопці настільки повірили в мою історію, що тепер щиро обурювалися поведінкою Варна. І лише один Норлан мовчав. Я мимоволі покосилася на сусіда та наткнулася на задумливий погляд. Серце одразу ж неприємно стиснулося.

Невже щось запідозрив? Однак за мить білявчик лише знизав плечима і потягнувся по кухолем. Схоже, цього разу пронесло.

Поступово розмова відійшла від Ларіна та переключилася на значно приємніші теми. Ми згадували проходження лабіринту, сперечалися про те, хто першим помітив ту чи іншу пастку, обговорювали викладачів і будували здогадки про те, що чекає на нас після початку навчання. Особливо пожвавилися хлопці, коли з'ясувалося, що більшість з них ще навіть не встигли заселитися.

Тільки ми з Норланом вже влаштувалися в гуртожитку.

— Ось що означає підготовка, — похитав головою Калеб.

— Ось що означає думати заздалегідь, — поважно поправив його мій сусід.

— Ти так говориш, наче ані хвилини не сумнівався у вступі.

— А навіщо сумніватися, якщо можна вступити?

Після цих слів у хлопця полетіла хлібна скоринка. Норлан спритно ухилився і при цьому мав такий задоволений собою вигляд, що я мимоволі розсміялася.

Втім, дещо в цій ситуації все ж не давало мені спокою. Надто вже впевнено сусід почувався в академії ще до вступу. Він заздалегідь знав куди йти, був знайомий з комендантом гуртожитку, встиг розвідати половину інформації про вступні випробування, а ще якимось чином примудрявся опинятися в потрібному місці раніше за інших.