Розділ 50. Шокуюча зустріч

Решта дня минула напрочуд спокійно.

Після розподілу нам дали час перевести дух, обговорити те, що сталося, і нарешті усвідомити, що вступні випробування залишилися позаду. Звісно, попереду ще чекали якісь документи, оформлення особових справ та інші формальності, без яких не обходиться жоден навчальний заклад, але, як запевнив мене Норлан, переживати вже не варто.

— Розслабся. Якщо жетон отримав, значить, ти адепт, — заявив білявчик таким тоном, наче особисто складав правила академії. — Тепер тебе звідси тільки за дуже видатні заслуги можуть вигнати.

— Чомусь мені здається, що ти зараз не заспокоїв, а навпаки.

— Це тому, що ти ще погано мене знаєш, — поважно повідомив сусід.

— Ні, це тому, що я вже досить добре тебе знаю.

На це Калеб лише розсміявся, а Рітар кивнув, погоджуючись. Здається, за час проходження лабіринту характер Норлана встигла вивчити не лише я.

До їдальні ми дісталися веселою компанією. Дорогою нам раз у раз траплялися інші новачки, які стискали в руках такі самі жетони, а старшокурсники, здавалося, поставили собі за мету привітати кожного, хто вступив. Нас зупиняли, тиснули руки, плескали по плечах і бажали успіхів у навчанні з таким ентузіазмом, наче ми вже встигли здійснити якийсь подвиг на славу академії.

Після чергового особливо старанного привітання я мимоволі потерла плече.

— Що таке? — одразу помітив Норлан.

— Ще кілька таких привітань, і я почну переживати за збереження власних кісток.

— Це традиція.

— Ламати новачків?

— Перевіряти на міцність.

— Тоді попереджаю одразу: я крихкий.

— Після того, що ти влаштував у лабіринті, у це ніхто не повірить.

Хлопці дружно розсміялися, а я лише закотила очі. Втім, настрій був надто хорошим, щоб серйозно обурюватися. Напевно, вперше за довгий час я почувалася по-справжньому щасливою, тому що зуміла довести не лише дядькові, а й самій собі, що здатна впоратися з тим, що ще нещодавно здавалося абсолютно неможливим.

Коли ми дісталися їдальні, виявилося, що охочих відзначити вступ тут більш ніж достатньо. Вільних місць майже не залишилося, а шум стояв такий, наче академія святкувала якусь визначну перемогу.

Ми швидко набрали їжі, після чого Норлан окинув поглядом переповнену залу та рішуче заявив, що сидіти в такий день у приміщенні — справжній злочин. На диво, сперечатися ніхто не став, тому вже за кілька хвилин ми прямували до виходу, продовжуючи жартувати і обговорювати випробування, що минуло.

Тайлер саме розповідав чергову неймовірну історію, у якій якимось чином одночасно брали участь його сусід, старий човен і дуже нервова коза. З кожними новими подробицями розповідь звучала дедалі менш правдоподібно, але слухати його від цього ставало лише цікавіше.

Я саме обернулася до хлопця, збираючись уточнити, яким чином нещасна тварина взагалі опинилася на даху сараю, коли зробила крок назад і несподівано на когось налетіла. Піднос небезпечно хитнувся в руках.

— Вибачте, я не навмисно...

Почавши обертатися, я вже збиралася вибачитися перед випадковим адептом, але слова завмерли на губах. Переді мною стояла людина, яку я найменше хотіла б побачити в Академії Польотів. На одну коротку мить мені здалося, що я помилилася. Що просто побачила схоже обличчя. Що після всіх переживань і хвилювань пам'ять вирішила зіграти зі мною злий жарт.

Але ж ні. Помилитися було неможливо. Я надто добре пам'ятала це темне волосся, впевнені риси обличчя і погляд, від якого колись моє серце билося швидше.

Ларін Варн. Мій колишній наречений. Людина, через яку мені довелося залишити дім, відмовитися від власного імені та тікати зі столиці, переховуючись не лише від знайомих, а й від власної родини. І зараз нас розділяв не більше ніж один крок.

У мене всередині все обірвалося.

Напевно, саме так почувається людина, яка довго тікала від небезпеки, успішно подолала всі перешкоди, майже повірила, що врятувалася, а потім несподівано виявила її просто перед собою.

Ларін уважно і надто довго дивився на мене для звичайної випадкової зустрічі в коридорі академії. За його спиною завмерли друзі, явно очікуючи на реакцію свого капітана. Здається, ніхто з них поки не розумів, що саме привернуло його увагу, але всі чудово знали Варна, і тому не поспішали втручатися.

А я не знала, куди подіти погляд. Дивитися йому в очі було страшно, а опустити голову здавалося підозрілим. Тому я застигла між цими двома бажаннями, відчуваючи, як серце починає калатати десь у горлі.

— Вибачте, — пискнула і одразу ж подумки застогнала.

От тільки цього мені зараз і бракувало. Голос прозвучав настільки жалюгідно та неприродно, що я сама собі здалася підозрілою. Ще трохи — і почну озиратися на всі боки в пошуках найближчого виходу.

Ларін ледь помітно насупився. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримавшись на кілька довгих секунд, і мені здалося, що час навколо просто зупинився. Невже впізнав? Від цієї думки по спині пробіг холодок.

Ми надто довго були разом, щоб він міг забути моє обличчя. Звісно, зілля Кларис змінило зовнішність, перука приховувала волосся, а одяг і зовсім робив мене схожою на звичайного хлопчиська, але хіба цього достатньо? Ларін знав мене не перший день. Знав мої звички, жести, манеру говорити. Та що там казати, ще зовсім недавно ця людина збиралася стати моїм чоловіком.

Чорт. Оце дурість. Пройти випробування, вступити до академії, обдурити десятки людей, а потім попастися в перший же день через випадкове зіткнення в їдальні.

Поки я подумки прощалася зі своїм спокійним майбутнім, затягнута тиша нарешті урвалася.

— Будь обережним, — промовив мій колишній, після чого на його обличчі з'явилася знайома посмішка, яку я надто добре пам'ятала. — А то якось не хочеться псувати такий хвилюючий для новачка момент.

Хлопці, що стояли поруч, тихо розсміялися, явно не помітивши нічого незвичайного. Сам же Варн ще мить дивився на мене, наче намагався пригадати щось важливе, а потім все ж таки відвернувся та рушив далі разом зі своєю компанією.