Розділ 49. Я стала адепткою Академії Польотів

Декан продовжував зачитувати прізвища, а наша група поступово рідшала. Щойно лунало чергове ім'я, щасливчик відділявся від решти і прямував до наставника свого напряму, де йому вручали невеличкий металевий жетон з гербом Академії Польотів.

Я сама не очікувала, що стежитиму за цим процесом настільки уважно. Здавалося б, лише шматочок металу. Однак саме він відділяв претендента від адепта. Адже ще вранці всі ці хлопці були просто охочими вступити до найпрестижнішої академії імперії. Вони нервували, переживали, будували здогадки і боялися провалитися на будь-якому з етапів відбору. А тепер кожен отриманий жетон означав, що хтось зумів подолати всі випробування і заслужив право навчатися тут.

Першим з моїх недавніх супутників назвали Калеба. Хлопець впевнено попрямував до свого наставника, отримав жетон і одразу ж взявся уважно його розглядати, наче побоювався, що дорогоцінна річ може розчинитися в повітрі. На зворотному шляху він помітив мій погляд, посміхнувся та коротко відсалютував новим придбанням.

Наступним викликали хлопця, якого ми врятували в лабіринті. На свій сором, я так і не дізналася його імені. Після всього пережитого це виглядало досить дивно, але під час випробування нам було якось не до знайомств. Отримавши жетон, він обернувся в наш бік, широко усміхнувся і помахав рукою, після чого приєднався до групи новоспечених адептів свого факультету.

Я провела його поглядом і несподівано зрозуміла, що поруч зі мною залишився лише Норлан. Декан тим часом продовжував зачитувати список, а кількість людей навколо невблаганно скорочувалася.

— Норлан Бейн. Бойовий факультет.

— Ну нарешті, — фиркнув білявчик таким тоном, наче академія щойно виправила прикру помилку. Він повернувся до мене і підморгнув. — Не переживай, тебе точно візьмуть.

— Дякую за таку авторитетну думку.

— Звертайся.

Після цього Норлан попрямував до наставника бойового факультету, а я залишилася стояти на місці, проводжаючи поглядом його світлу маківку.

За кілька хвилин сусід вже крутив у руках жетон і виглядав настільки задоволеним, що, здавалося, був готовий просто зараз почати роздавати поради всім довкола. А ось мені ставало дедалі тривожніше. Список продовжував скорочуватися, а людей поруч залишалося все менше. Деякі вже почали перемовлятися між собою, інші нервово поглядали на викладачів, а я дедалі частіше ловила себе на думці, що надто довго не чую власного імені.

У якийсь момент у голову полізли зовсім вже неприємні припущення. Невже мені справді могли відмовити? Після пройденого лабіринту це здавалося безглуздим. Так, я не була найкращою в теорії, не мала підготовки більшості вступників і подекуди відверто імпровізувала, але випробування я пройшла до кінця. Ба більше, я була впевнена, що показала себе не гірше за багатьох з тих, кого вже встигли розподілити по факультетах.

Чи справа в іншому? Може, дядько все ж таки передумав і вирішив відправити мене додому раніше, ніж я встигну наробити нових дурниць?

Поки я подумки перебирала можливі причини свого раптового невступу, погляд випадково зачепився за знайоме обличчя. Один з наших противників у лабіринті вже стояв біля наставника і отримував жетон. Той самий маг, який ледь не перетворив нас на колекцію крижаних бурульок.

Я мимоволі скривилася. Чесно кажучи, бачити його серед тих, хто вступив, мені зовсім не хотілося. Однак, якщо відкинути особисту неприязнь, хлопець справді був сильним магом і до фінішу дістався самостійно. Інша річ, що з честю та совістю в нього справи були значно гірші, але подібні питання вже належало вирішувати викладачам.

Я тихо видихнула і знову подивилася на декана. Саме в цей момент він перегорнув сторінку сувою і голосно промовив:

— Саннер Війський. Бойовий факультет.

На кілька секунд я просто застигла. Голос декана пролунав настільки несподівано, що сенс почутого дійшов до мене далеко не одразу. Я дивилася на чоловіка, який продовжував тримати перед собою сувій, на Норлана, що широко усміхався і вже махав мені рукою від свого наставника, і ніяк не могла повірити, що все це відбувається насправді.

У мене вийшло. Попри батьків, які вважали, що дівчині військова академія ні до чого. Попри страх бути викритою. Попри власні сумніви, які супроводжували мене від самого моменту втечі з дому. Я стояла посеред стадіону і слухала, як моє нове ім'я називають серед тих, хто вступив. А отже, все це було не дарма.

Я не одразу зрушила з місця. Здається, мій мозок все ще намагався усвідомити почуте, тоді як тіло вже саме рушило до наставника бойового факультету. Чоловік дочекався, поки я підійду, після чого взяв зі столу один з жетонів і простягнув його мені.

Я вже збиралася забрати свою нагороду, коли викладач несподівано примружився, уважніше вдивляючись у моє обличчя. Від цього погляду всередині все неприємно стиснулося. Невже помітив? Може, перука десь змістилася? Чи зілля Кларис перестало діяти? Або я взагалі забула щось важливе й тепер виглядаю підозріло?

Думки заметалися в голові з такою швидкістю, що я ледь не пропустила мить, коли наставник все ж таки вклав жетон мені в долоню. На щастя, жодних запитань ставити він не став. Я швидко подякувала чоловікові, міцніше стиснула дорогоцінний шматочок металу та поспішила назад, поки він не передумав або не вирішив продовжити вивчати мою фізіономію.

— Ну що, вітаю, — першим посміхнувся Калеб, коли я наблизилася до нашої компанії.

Хлопець простягнув мені руку, і я без вагань її потиснула.

— Схоже, будемо вчитися разом.

— Сподіваюся, це не наша остання спільна авантюра, — усміхнулася у відповідь.

— З твоїм талантом знаходити неприємності? Навіть не сподівайся, — одразу втрутився Норлан.

Після цього Калеб вже повернувся до нього та простягнув долоню.

— Сподіваюся, ми потоваришуємо.

— Якщо переживемо перший навчальний місяць, то обов'язково, — серйозно кивнув білявчик, а потім не витримав і розсміявся.