Розділ 48. Вступ і розподіл

Перші кілька секунд після виходу з порталу здалися мені якимись неправильними.

Я стояла посеред величезного стадіону і розгублено озиралася навкруги, намагаючись зрозуміти, що саме мене бентежить. І лише за мить до мене дійшло, що справа в тиші. Навколо перебували сотні людей, але ніхто не кричав, не перемовлявся і навіть не ворушився. Після шуму лабіринту, нескінченної біганини, битв і постійного напруження ця тиша здавалася майже оглушливою. Сотні поглядів були прикуті до мене і до порталу. А точніше, до тих, кому вдалося дістатися фіналу.

Я навіть встигла занервувати, намагаючись зрозуміти, чи не сталося чогось поганого, коли десь на трибунах пролунав перший хлопок. Потім другий. За ним третій. А вже за кілька секунд весь стадіон буквально вибухнув оплесками.

Звук обрушився на мене такою хвилею, що я мимоволі здригнулася.

Люди підводилися зі своїх місць, усміхалися, аплодували і щось вигукували в бік майданчика. Особливо шуміли адепти академії, які, здається, отримували від того, що відбувалося, не менше задоволення, ніж ми від завершення випробування. Але найбільше мене здивувало навіть не це.

Серед глядачів я помітила чимало знайомих облич. Он той хлопець вибув ще на самому початку, потрапивши в одну з перших пасток. Трохи далі сидів незнайомець, який невдало активував рунічний захист. Та й інших претендентів, чиї пригоди мені довелося побачити під час проходження лабіринту, тут виявилося чимало. Ніхто з них не виглядав засмученим чи ображеним. Навпаки.

Вони аплодували разом з усіма іншими, вітаючи тих, кому вдалося пройти випробування до кінця.

Я ніяково переступила з ноги на ногу і почувалася вкрай незатишно. Ніколи раніше мені не доводилося опинятися в центрі уваги такої кількості людей, а тому я зовсім не розуміла, що слід робити в подібних ситуаціях. Стояти стовпом було якось дивно, махати рукою — ще дивніше, тому я воліла зробити вигляд, що те, що відбувається, цілком нормально. Виходило не дуже.

Щоб хоч трохи відволіктися, я підняла погляд вище, туди, де розташовувалися місця викладачів і членів комісії. І саме тоді мій погляд зустрівся з дядьковим. Серед усіх людей на цьому стадіоні Авіуса Крайна я знайшла практично миттєво. Напевно, тому, що він був єдиним, хто не виглядав задоволеним тим, що відбувалося.

Поки решта викладачів упосміхалися, перемовлялися між собою і навіть аплодували, глава Академії Польотів сидів з таким виглядом, наче подумки вже складав довгий список претензій особисто до мене. Найгірше було те, що дивився він саме в мій бік. Причому настільки уважно, що мені захотілося перевірити, чи не виріс у мене другий ніс або якась інша несподівана проблема.

— Ой... — ледь чутно пробурмотіла я.

Схоже, розмова після випробування мені все ж таки чекатиме, причому не найприємніша. Невже він все ж таки щось запідозрив? Чи причина в іншому?

Може, справа в магометрі, який я ледь не знищила? Або в мосту, який абсолютно точно не мав відновлюватися подібним чином? А може, дядько просто спостерігав за тим, як я раз по раз лізу рятувати незнайомих людей замість того, щоб спокійно рухатися до фінішу? Остання думка здалася найімовірнішою. Хоча, якщо подумати, хіба я зробила щось настільки жахливе?

Нам же від самого початку пояснювали, що лабіринт безпечний. Так, неприємний, складний і сповнений пасток, але ніхто з учасників не міг там загинути. У найгіршому випадку претендент просто вибував з випробування та опинявся тут, на трибунах, разом з іншими невдахами. Принаймні саме так нам казали. От тільки вираз обличчя дядька чомусь підказував, що особисто він з цим твердженням категорично не погоджувався.

Поступово з порталу почали з'являтися й інші учасники випробування.

З кожним новим спалахом сріблястої магії на майданчику ставало дедалі тісніше. Хтось виходив впевненою ходою, намагаючись зберегти незворушний вигляд, хтось ледве тримався на ногах після кількох годин у лабіринті, а деякі й зовсім одразу опускалися на траву, не переймаючись тим, що за ними спостерігають сотні глядачів.

Втім, пошарпаними виглядали абсолютно всі. Однак втома дивним чином не заважала гарному настрою. Хлопці перемовлялися між собою, плескали одне одного по плечах, вітали з проходженням випробування і обмінювалися враженнями.

— Я думав, мене та тварюка з'їсть, — зізнався неподалік один з новачків.

— А мене мало стелею не прибило.

— Пощастило. Мене взагалі власне заклинання ледь додому не відправило.

Навколо одразу пролунав сміх. Навіть ті, хто ще недавно були суперниками, зараз виглядали радше товаришами по нещастю, яким довелося пройти через одне й те саме випробування. Я мимоволі усміхнулася. Напевно, саме так і зароджуються перші знайомства.

Тим часом портал продовжував працювати, випускаючи останніх учасників лабіринту. Кожного нового претендента глядачі зустрічали оплесками, а через деякий час сріблясте сяйво нарешті згасло. Арка здригнулася, спалахнувши востаннє, і повільно розчинилася в повітрі.

Випробування завершилося.

Майже одразу після цього підвівся ректор. Шум на стадіоні почав стихати сам собою. Люди поступово замовкали, адепти поверталися на свої місця, а новачки оберталися в бік трибуни, де перебувало керівництво академії. Авіус Крайн дочекався, поки запанує відносна тиша, і лише після цього заговорив. Його голос, підсилений магією, легко рознісся по всьому стадіону.

— Вітаю всіх, хто зумів дістатися фіналу випробування. Сьогодні ви довели не лише наявність магічного дару, а й здатність ухвалювати рішення у складних ситуаціях, діяти під тиском і рухатися вперед навіть тоді, коли обставини складаються не на вашу користь.

На кілька секунд він замовк, уважно оглядаючи присутніх.

— Однак не поспішайте вважати себе переможцями. Вступ до Академії Польотів не є кінцем шляху. Для кожного з вас це лише початок. Тут не має значення, з якої родини ви походите, скільки титулів носите і якою кількістю золота володіють ваші батьки. Значення матимуть лише ваші знання, дисципліна, наполегливість і готовність працювати над собою.