Глава 46. Спостерігаючи за новачком

Рейн Ардейл

Після того як остання група новачків зникла в лабіринті, я передав пост одному з адептів молодшого курсу і попрямував до стадіону. Саме там зараз збиралися викладачі, старшокурсники та ті щасливчики, які не були задіяні в проведенні вступних випробувань.

На величезних магограмах транслювалися різні ділянки лабіринту, дозволяючи спостерігати за проходженням відбору практично в реальному часі. Якщо чесно, мені було цікаво.

Академія Польотів вважалася найпрестижнішим військовим навчальним закладом Драгонії, і я давно хотів побачити, як саме тут відсіюють претендентів. У Квантікусі вимоги теж були високими, але підхід відрізнявся. Там наголос робили на знаннях, дисципліні та контролі сили. Тут же, судячи з розповідей, воліли одразу кидати новачків в умови, максимально наближені до реальних.

Коли над стадіоном пролунав гонг, люди на трибунах помітно пожвавилися. Випробування почалося. І, якщо чесно, виглядало воно доволі жорстоко. Особливо для вчорашніх школярів, які напевно вважали себе великими магами лише тому, що успішно закінчили навчання або отримали високий рівень дару.

Лабіринт дуже швидко розставляв все по своїх місцях. Один хлопець вилетів вже за кілька хвилин після старту. Замість того щоб уважно дивитися навколо, він вирішив обігнати інших і з усього розмаху врізався в магічну сітку. Причому пастка навіть не була особливо прихована. Будь-яка більш-менш уважна людина помітила б викривлення повітря навколо неї.

Інший претендент спробував перестрибнути через ділянку підлоги, позначену попереджувальними рунами, хоча поруч був абсолютно безпечний прохід. В результаті його підкинуло вгору так високо, що бідолаха ледь не врізався в стелю коридору.

Особливо мене вразив один маг повітря. Судячи з впевнених рухів, хлопець вважав себе дуже розумним і вирішив використати стихію для розвідки шляху. От тільки випущений ним потік активував одразу три пастки попереду, і за кілька секунд претендент вже біг у протилежний бік від власної ж магії.

Я мимоволі скривився. Іноді люди самі створюють собі проблеми набагато ефективніше за будь-яких викладачів. Однак невдовзі мою увагу привернув зовсім інший екран. Там я побачив того самого хлопчиська, який чомусь зачепив мій погляд ще біля входу в лабіринт.

Дивна річ. Зазвичай я не запам'ятовував новачків. За час навчання через академію проходять сотні адептів, і більшість з них нічим не відрізняються один від одного. Але цей хлопчина чомусь відклався в пам'яті. Можливо, справа була в його реакції під час реєстрації або в тому, як він дивився на те, що відбувалося навколо. А, можливо, у тому, що мені досі здавалося, ніби я десь вже бачив ці очі.

Як би там не було, погляд раз у раз повертався саме до його магограми. І чим довше я спостерігав, тим цікавіше ставало. Хлопець не був ідеально підготовлений. Навпаки. Відсутність військової школи впадала в очі практично одразу. Він рухався не так, як рухалися майбутні курсанти, не використовував багатьох очевидних прийомів і часом ухвалював рішення радше інтуїтивно, ніж спираючись на досвід. Але водночас якимось дивовижним чином продовжував рухатися вперед.

Там, де більш підготовлені претенденти намагалися проламати проблему силою, він шукав обхідний шлях. А в місцях, де інші покладалися виключно на магію, він вмикав голову. А ще цей хлопчисько мав вельми незвичайний талант. Навколо нього постійно опинялися люди. Спочатку поруч з'явився один союзник, потім другий, а через деякий час до їхньої компанії приєднався ще один учасник випробування.

Що було особливо цікаво, ці хлопці зовсім не виглядали слабаками, які шукають, за чиєю б спиною сховатися. Навпаки, кожен з них мав власні сильні сторони та цілком міг розраховувати на проходження лабіринту без сторонньої допомоги. І все ж вони продовжували триматися разом, наче встигли стати справжньою командою, хоча від початку випробування минуло всього кілька годин.

Я задумливо відкинувся на спинку лави, продовжуючи спостерігати за трансляцією.

Зазвичай подібні групи довго не існують. У лабіринті надто мало довіри та надто багато причин позбутися конкурентів, щоб ділитися з кимось своїми силами, часом або шансами на перемогу. Однак у цій компанії все виглядало інакше. Коли хтось потрапляв у неприємності, решта поспішала на допомогу. Якщо виникала проблема, вони шукали рішення разом, не намагаючись перекласти відповідальність один на одного.

І що найдивніше, негласним центром цієї різношерстої компанії незмінно залишався той самий худорлявий хлопчисько. При цьому він не виглядав найсильнішим серед своїх супутників, не справляв враження найбільш підготовленого чи досвідченого учасника, та й командувати, наскільки я встиг помітити, особливо не прагнув. Але чомусь саме поруч з ним збиралися інші, саме до нього поверталися після чергової халепи та саме за ним зрештою йшли далі.

Дивне вміння. Рідкісне. Лідерство ж далеко не завжди полягало в гучних наказах, залізній дисципліні чи перевазі в силі. Іноді люди просто починають тобі довіряти, самі того не помічаючи, а потім раптом виявляють, що вже сприймають тебе як частину своєї команди. Втім, дивувати цей хлопчина почав набагато раніше, ніж я припускав.

На одній з ділянок лабіринту вже знайома трійця претендентів знову зайнялася тим, що виходило в них найкраще, — спробами позбутися конкурентів чужими руками. Цього разу їхньою жертвою став якийсь хлопець, якому відверто не пощастило опинитися на шляху цієї компанії. Судячи з того, що я бачив на магограмі, бідолаха вже ледве тримався над прірвою, чіпляючись за канатний перехід з останніх сил, тоді як його переслідувачі явно не збиралися зупинятися на досягнутому.

Здавалося б, ситуація складалася цілком очевидно. Будь-який розсудливий учасник випробування скористався б виниклою метушнею, щоб спокійно пройти небезпечну ділянку та наблизитися до фінішу. Зрештою, це був відбір до військової академії, а не змагання за звання найблагороднішого жителя імперії. Однак мій знайомий незнайомець вирішив інакше.