Розділ 44. Фінал лабіринту

Це була лише коротка передишка перед новим ривком. Ми знову бігли коридорами лабіринту, намагаючись не втрачати темпу. Після сутички з іншими претендентами кожен розумів: далі буде лише гірше. Сили поступово закінчувалися, одяг укрився пилом та слідами недавнього бою, а попереду на нас чекала найскладніша частина випробування.

— Брати розповідали, що зазвичай наприкінці з'являється портал, — на ходу ділився відомостями Норлан, легко перестрибуючи через тріщину в підлозі. — Але ось що знаходиться перед ним, ніхто сказати не може. У кожного було своє.

— В якому сенсі своє? — не зрозумів Калеб.

— В прямому. Старший казав, що їхню групу загнали в печеру з якоюсь магічною гидотою. Середній розповідав про ділянку, де потрібно було працювати командою. Ще один хлопець з потоку запевняв, що його змусили буквально повзти по прямовисній стіні.

— Звучить обнадійливо, — пробурмотів наш новий знайомий.

— Це я ще страшилки пропустив.

— Дякую. Дуже турботливо з твого боку.

Я слухала їх впіввуха, одночасно стежачи за стінами. Після кількох годин у лабіринті починаєш помічати дивні речі. Наприклад, що пасток стало менше. Або що ми вже досить давно нікого не зустрічали. І це мені зовсім не подобалося. Надто тихо. Ніби лабіринт накопичував сили перед останнім ударом.

І наче у відповідь на мої думки попереду щось глухо бухнуло. Підлога під ногами здригнулася, потім ще раз. А після того десь далеко попереду пролунав людський крик. За ним другий і третій. Здається, там відбувалося щось не надто приємне.

Ми мимоволі сповільнилися.

— Мені це не подобається, — першим озвучив спільну думку Калеб.

— Мені теж, — погодився Норлан.

Але зупинятися ніхто не став. Що далі ми рухалися, то виразнішим ставав дивний гул. Він нагадував одночасно шум води, гуркіт грому та звук безлічі кроків. Коридор попереду різко повернув, а за кілька секунд ми вилетіли на широкий майданчик і дружно завмерли.

— Ох...

Лише це й зміг видушити біля мене білявчик, і я його чудово розуміла. Тому що далі лабіринт просто закінчувався. Точніше, не зовсім. Попереду простягалася величезна прірва, через яку було перекинуто десятки вузьких кам'яних мостів. Більша частина з них вже була зруйнована. Деякі обривалися просто посередині. Інші хиталися від найменшого руху. А на протилежному боці, оповитий сріблястим сяйвом, справді мерехтів портал.

Той самий вихід.

Тільки між нами та ним зараз перебували сотні претендентів. І всі вони намагалися перебратися на інший бік одночасно. Хтось бився за місце на мосту. Хтось використовував магію. А хтось вже летів вниз, зникаючи в білому тумані прірви.

— Здається, я зрозумів, чому ніхто не міг толком пояснити останнє випробування, — тихо промовив Норлан.

— Чому?

Білявчик похмуро всміхнувся.

— Тому що його неможливо пройти однаково двічі.

— Цікаво, а вони одне одного бачать? — поцікавився хлопець, що стояв трохи осторонь у нашій команді, змусивши нас простежити за напрямком його погляду.

Відповідь знайшлася практично одразу. На одному з сусідніх мостів я помітила вже знайому трійцю магів. Тих самих, які зовсім недавно намагалися втягнути нашого нового знайомого в пастку, а потім ледь не нашпигували нас заклинаннями, наче тренувальні мішені. Схоже, урок вони так і не засвоїли.

Хлопці впевнено рухалися мостом у бік якогось претендента, який опинився попереду них. Судячи з того, як той постійно озирався та пришвидшував крок, наміри в трійці були далеко не дружні.

— От же настирливі, — пробурмотів Калеб, спостерігаючи за тим, як трійця впевнено скорочує відстань до своєї нової жертви.

— Я туди, — несподівано промовив наш новий знайомий, і в його голосі прозвучало стільки недоброго передчуття, що я мимоволі покосилася на хлопця.

Втім, його можна було зрозуміти. Після того як тебе намагаються відправити додому через пастку, бажання поговорити з кривдниками зазвичай не зникає, а лише міцнішає.

— Я з тобою, — одразу відгукнулася, приймаючи рішення.

У мене до цієї компанії теж накопичилося кілька питань. Особливо до того розумника з крижаними списами, який зовсім недавно ледь не зробив у мені пару зайвих отворів. Норлан перевів погляд з мене на міст, потім знову на мене та важко зітхнув, ніби вкотре переконувався в несправедливості світу.

— Навіть не знаю, чому я не здивований.

— Тому що ти мене вже добре знаєш, — припустила у відповідь.

— Або тому, що неприємності знаходять тебе швидше, ніж ти їх.

— Нахабна брехня.

— Саннер, ми познайомилися позавчора. І за цей час ти вже кілька разів потрапляв у халепи.

Заперечити на це мені було рішуче нічого. Калеб тихо фиркнув, явно стримуючи сміх, а потім поплескав нашого нового знайомого по плечу.

— Отже, нас вже четверо.

— Схоже на те, — погодився хлопець, не зводячи погляду з віддаленої трійці.

— Тоді чого стоїмо? — Норлан першим поправив ремінець сумки та попрямував до найближчого спуску. — Якщо ці ідіоти встигнуть скинути хлопця раніше за нас, я потім весь вечір слухатиму, як Саннер обурюється несправедливістю світу.

— Тільки вечір?

— Гаразд, тиждень.

— От тепер схоже на правду.

Калеб усміхнувся, похитав головою та рушив слідом.

— Тоді ходімо рятувати чергового невдаху. А то мені починає здаватися, що це вже стає нашою традицією.

Цього разу ніхто не став сперечатися.

Ми дружно зірвалися з місця та попрямували до найближчого мосту. Дістатися до нього виявилося не так просто, як виглядало здалеку. Лабіринт явно вирішив нагадати, що випробування ще не закінчилося. Першою проблемою став широкий майданчик, поцяткований десятками кам'яних плит. На перший погляд вони виглядали однаково, але щойно якийсь хлопець попереду ступив на одну з них, як його тієї ж миті підкинуло вгору метрів на п'ять.

Претендент заверещав так, ніби його вже виключили з академії, хоча за кілька секунд благополучно впав назад.