Розділ 42. Неочікуваний союзник

Не придумавши нічого кращого, я все ж жбурнула фаєрбол просто в металеву тварюку. Вогняна куля з шипінням вдарила в звивисте тіло, спалахнула яскравіше, розсипаючи іскри по кам'яній підлозі... і практично ніяк не подіяла.

Тільки багряні смуги на сегментах змії засяяли ще яскравіше.

— Та ви знущаєтеся... — видихнула, різко відступаючи вбік.

І вчасно.

Металева тварюка з несподіваною швидкістю метнулася вперед, хльоснувши хвостом там, де секунду тому були мої ноги. Каміння тріснуло, по підлозі пробігли іскри, а я ледве втримала рівновагу, намагаючись одночасно стежити за пастками та не потрапити під атаку цієї ненормальної конструкції.

Змія знову зашипіла і різко згорнулася кільцем, ніби готуючись до стрибка.

Я інстинктивно потягнулася до магії, створюючи нову вогняну кулю, але тварюка виявилася швидшою. Вона рвонула вперед, і мені довелося буквально відскочити вбік, ледь не врізавшись при цьому в підозріло сяйливу руну на підлозі.

Та щоб вас всіх! Наступний удар хвоста я вже зустрічала повітряним щитом, який затріщав від зіткнення та розлетівся іскрами. Руки неприємно занили від віддачі, а всередині вперше майнула панічна думка, що самотужки я з цим не впораюся.

І саме в цей момент поруч хтось різко вигукнув:

— Вода є?!

Я навіть не одразу зрозуміла, що звертаються до мене. Різко обернувшись, я побачила незнайомого хлопця у формі новачка. Він стояв трохи осторонь, вже тримаючи між долонями дивні сріблясті блискавки, які потріскували так, ніби були живими.

— Є! — вигукнула, не дуже розуміючи, до чого це запитання.

— Тоді лий!

Хлопець жбурнув блискавки просто в металеву змію.

Вони з тріском вдарили в звивисте тіло, обплітаючи сегменти яскравими миготливими дугами. Тварюка різко смикнулася, зашипіла голосніше та почала безладно битися об підлогу. І лише тоді до мене дійшло. Я здійняла руку, випускаючи потік води просто на металеве тіло. Наступної секунди лабіринт осяяв яскравий спалах.

Змія заіскрилася так, ніби всередині неї вибухнув цілий артефакт, шалено засмикалася, а потім з гучним тріском впала на каміння та завмерла, продовжуючи лише слабо потріскувати залишками магії. Кілька секунд я просто стояла, важко дихаючи та дивлячись на знерухомлену тварюку. А потім повільно перевела погляд на несподіваного рятівника.

Схоже, лабіринт вирішив, що нудно мені точно не буде.

— Довго затримуватися тут не можна, — промовив хлопець, і я швидко кивнула, чудово розуміючи, що він має рацію. Після такого шуму сюди цілком могло стягнутися ще щось вкрай неприємне, а перевіряти власну вдачу вдруге поспіль мені зовсім не хотілося.

І все ж іти одразу я не поспішала, адже в мене залишалася одна незакінчена справа.

Я знову потягнулася до магії, створюючи на долоні вогняну кулю, і цього разу нервувала значно сильніше. Після зустрічі з металевою тварюкою яскраві спалахи вже не здавалися мені такою вже хорошою ідеєю, але вибору не було. Якщо Норлан справді перебував неподалік, він мав помітити сигнал.

Мій несподіваний рятівник тим часом вже почав поглядати в бік найближчого коридору, явно розмірковуючи, чи варто взагалі залишатися поруч зі мною.

— Ти чого зволікаєш? — нарешті не витримав хлопець, спостерігаючи, як я утримую в долоні пульсуюче полум'я.

— У мене тут товариш, — швидко пояснила, продовжуючи напружено вдивлятися в переплетіння проходів. — Ми домовилися подавати одне одному сигнал, якщо опинимося поруч.

Хлопець коротко хмикнув, але сперечатися не став, лише знову озирнувся навколо, ніби перевіряючи, чи не рухається до нас чергова проблема. Я ж нарешті жбурнула фаєрбол угору. Вогняна куля спалахнула під самою стелею коридору, розсипаючи багряні іскри, і на кілька секунд простір навколо осяяло теплим світлом.

— Ну ж бо... — мимоволі видихнула, напружено очікуючи відповіді.

Час тягнувся болісно повільно. Мій рятівник вже рушив до одного з проходів, але все одно продовжував озиратися на мене, ніби не наважуючись залишити тут саму. І саме в цей момент ліворуч майнув короткий сплеск іскор. Зовсім невеличкий, але я одразу ж впізнала сигнал Норлана.

І тієї ж миті всередині мене ніби послабилася натягнута струна.

— Там! — видихнула і, не роздумуючи більше ні секунди, кинулася в потрібний коридор.

Здається, білявчик був зовсім неподалік.

Мій рятівник на мить затримався, спостерігаючи за тим, як я впевнено змінюю напрямок, а потім різко звернув слідом за мною, швидко наздоганяючи. Я кинула на нього короткий погляд і несподівано отримала у відповідь легку посмішку, ніби вся ця ситуація його радше веселила, ніж напружувала.

— Я Калеб, — представився хлопець просто на бігу.

— Саннер, — автоматично відповіла, перестрибуючи через підозріло сяйливу тріщину в підлозі.

— Що ж, Саннер, — усміхнувся мій новий супутник, легко підлаштовуючись під мій темп, — сподіваюся, твій друг справді вартий того, щоб мчати через це божевілля.

Рухатися лабіринтом виявилося значно складніше, ніж я уявляла спочатку. Пастки тут ніби підлаштовувалися під самих учасників, стаючи тим небезпечнішими, чим сильніше людина починала поспішати.

Вперше нас ледь не накрило просто у вузькому проході, коли Калеб несподівано схопив мене за комір і різко смикнув назад. Я навіть обуритися не встигла, як наступної секунди просто перед нами зі стін вистрілили тонкі кам'яні шипи. Вони з гуркотом зімкнулися впоперек коридору, перекриваючи прохід так швидко, що варто було нам забаритися бодай на мить — і мене точно проткнуло б наскрізь.

— Дивись не лише під ноги, — кинув хлопець, поки шипи повільно втягувалися назад у стіни. — Тут люблять ставити багаторівневі пастки.

Я лише нервово кивнула, намагаючись заспокоїти серце, яке шалено калатало, після чого ми рушили далі.

Вдруге вже я встигла помітити підступ. Підлога попереду виглядала цілком звичайною, ось тільки повітря над нею трохи тремтіло, ніби від спеки. Я різко виставила руку перед хлопцем, зупиняючи його, а потім жбурнула вперед невеличкий камінь. Той спокійно прокотився кілька метрів... а потім просто зник, ніби його ніколи й не існувало. Ми з Калебом одночасно переглянулися.