Розділ 39. Я — піддослідний кролик?

З їдальні я буквально виповзала.

Ні, серйозно. У якийсь момент мені почало здаватися, що Норлан поставив собі за мету відгодувати мене до стану бойового дракона перед лабіринтом. Він тягнув на піднос все, що тільки виглядало хоч трохи поживним, і на кожну мою спробу відмовитися реагував однаково.

— Треба.

І все. Залізобетонний аргумент, проти якого в мене чомусь не знаходилося контраргументів. Особливо коли цей ненормальний починав дивитися так, ніби я особисто ображаю кухаря академії відмовою від чергової порції. У якийсь момент я вже просто перестала сперечатися. І дарма. Тому що тепер почувалася так, ніби проковтнула невеликий кам'яний валун.

А коли Норлан нарешті змилувався та дозволив мені відсунути порожню тарілку, я сиділа, важко дихаючи, і всерйоз розмірковувала над тим, що до лабіринту можу банально не дійти.

— Тепер відпочинок, — задоволено заявив білявчик, ніби щойно здійснив велике благодіяння.

Я подивилася на нього з німим докором, але сил на повноцінне обурення вже не залишилося. Мій сусід же виглядав підозріло бадьорим і, судячи з задоволеної фізіономії, взагалі не вважав те, що сталося, чимось дивним.

Він впевнено повів мене геть від центральних будівель академії. Поступово шум ставав тихішим, натовпи студентів і новачків рідшали, а невдовзі ми й зовсім опинилися в спокійнішій частині території. Тут було дивовижно тихо: дерева відкидали тінь на доріжки, десь неподалік дзюркотіла вода, а вітер ледь чутно ворушив листя. І головне — жодних нескінченних адептів навколо.

Я навіть видихнула трохи вільніше.

— До лабіринту в нас є кілька годин, — промовив Норлан, зупиняючись біля невисокої кам'яної огорожі, — і я дещо придумав.

Ну хто б сумнівався. Думка промайнула в голові сама собою, але вголос я нічого говорити не стала. По-перше, після сніданку мені все ще було важко навіть нормально дихати. А по-друге... я вже почала підозрювати, що від ідей Норлана в моєму житті тепер залежить надто багато.

— Сподіваюся, це не черговий дослід наді мною? — з сумнівом скоса глянула на хлопця.

Білявчик у відповідь лише загадково всміхнувся, і ця усмішка мені зовсім не сподобалася.

— Не можу обіцяти, — промовив він тим самим голосом, після якого зазвичай починалися проблеми.

Я шумно видихнула та втомлено потерла перенісся.

— Ну звісно... Хто б сумнівався. Мені часом здається, що я для тебе своєрідний піддослідний кролик.

— Не кролик, — заперечив мій співрозмовник з цілком серйозним виглядом. — Радше дуже цікавий екземпляр.

Я повільно повернула до нього голову.

— Звучить ще гірше.

Норлан розреготався, явно задоволений справленим ефектом, а потім несподівано плюхнувся просто на траву біля огорожі та жестом вказав мені сідати поруч.

— Не бурчи. Я взагалі-то намагаюся підвищити наші шанси вижити.

— Після тієї кількості їжі, яку ти в мене запхав, я сумніваюся, що здатна швидко пересуватися, — пробурмотіла я, все ж влаштовуючись поруч.

— Ось саме тому зараз буде тренування не на швидкість, а на реакцію.

Я насторожилася.

— Норлан...

— Та не дивися ти так, — фиркнув він. — Нічого небезпечного. Ну... майже.

Останнє слово він пробурмотів вже значно тихіше, але я все одно почула та одразу примружилася.

— Я починаю розуміти, чому твої ідеї викликають у мене нервовий тик.

— Зате нудно не буде, — життєрадісно заявив цей неможливий чоловік і раптом дістав з кишені кілька невеличких металевих кульок.

Я витріщилася на них з підозрою. Дуже великою підозрою.

— А це ще навіщо?

Норлан задоволено покрутив одну кульку між пальцями.

— Вчитимемося ухилятися від того, що летить тобі в голову. Судячи з розповідей братів, у лабіринті це вкрай корисна навичка.

Я повільно кліпнула. Потім ще раз подивилася на кульки. І раптом зрозуміла, що найближчі кілька годин обіцяють бути дуже... насиченими. Звісно, словами все не обмежилося.

Староста справді вирішив влаштувати мені справжнє випробування, і дуже швидко я зрозуміла, що дарма взагалі погодилася брати участь у його «невинному тренуванні». Тому що цей ненормальний почав жбурляти металеві кульки з такою швидкістю, ніби готував мене не до лабіринту, а до військових дій. А я ж після його сніданку ледве рухатися могла.

Перша кулька боляче клацнула мене по плечу. Друга — просто в лоб.

— Ай! — обурилася, одразу ж притискаючи долоню до забитого місця.

— Не відволікайся! — весело заявив Норлан і метнув наступну.

Я спробувала ухилитися, але з повним шлунком і загальмованим тілом це виявилося значно складніше, ніж хотілося б. Черговий снаряд знову прилетів мені в лоб, і ось тоді я справді розлютилася.

Дуже.

— Все! — гаркнула, вже не надто контролюючи силу.

Повітря переді мною здригнулося, і дві кульки, що летіли, просто... випарувалися у спалаху магії.

Норлан ошелешено завмер. А я, відчувши, як всередині нарешті прокидається звичне відчуття сили, вже не зупинялася. Наступну кульку я не знищила — просто відштовхнула потоком повітря назад. Прямо в лоб білявчикові.

— Кх! — Норлан ікнув від несподіванки та витріщився на мене так, ніби щойно побачив другу голову.

Я ж мстиво видихнула, відчуваючи якесь абсолютно дитяче задоволення.

— Ти й так умієш... — нарешті приголомшено видав він.

Я лише знизала плечима.

— Якщо я ніде не вчився, то це не означає, що не вмію користуватися силою.

І це була чиста правда.

Так, батьки не дозволили мені продовжити навчання після двох років у школі магії, вирішивши, що дівчині важливіші хороші манери, знання етикету та грамотність. І в чомусь я була з ними згодна — все це справді важливо. Але лише наполовину. Тому що дещо найважливіше мені тоді так і не дали.

Можливості розвивати власну магію.

Батько найняв учителя, дозволивши займатися вдома, але це було зовсім не те. Контроль, обмеження, постійні нагадування про те, що сила для дівчини — лише доповнення, а не основа життя. І, мабуть, саме тому зараз, сидячи посеред Академії Польотів і дивлячись на ошелешеного Норлана, я вперше за довгий час відчувала дивне, майже жадібне задоволення від того, що можу використовувати магію ось так. Вільно.