Розділ 38. Перед лабіринтом

— Тут зазвичай ставлять пастки на реакцію та уважність. Тут — перевірка контролю сили. А ось це місце, — хлопець тицьнув у центр, — найгірше. Брати казали, що саме там більшість і вилітає.

Я насупилася, уважно слухаючи.

— Чому?

Норлан підняв на мене погляд і несподівано задоволено всміхнувся.

— Тому що там новачків починають зіштовхувати одне з одним. І ось тоді стає видно, хто прийшов учитися, а хто — виживати.

Мій сусід ще довго пояснював мені все, що встиг дізнатися або видобути з розповідей братів. Періодично він відволікався, щось домальовував у блокноті, перекреслював, знову малював стрілки та позначки, а я дедалі більше розуміла, наскільки серйозно він підійшов до підготовки.

— Найголовніше — не лізти вперед одразу, — міркував білявчик, постукуючи олівцем по сторінці. — Там багато хто починає геройствувати з перших хвилин, витрачає сили, а потім вилітає на середині.

— А якщо часу буде мало? — все ж уточнила я, намагаючись укласти в голові весь потік інформації.

— Буде, — впевнено кивнув мій співрозмовник. — Вони не перевіряють, хто швидше за всіх бігає. Їм важливо подивитися, як ти думаєш під тиском. Ну... принаймні, я на це сподіваюся.

Останнє хлопець пробурмотів вже тихіше, і я мимоволі всміхнулася. Попри весь свій самовпевнений вигляд, Норлан теж переживав. Просто приховував це значно краще за інших.

Ми ще деякий час обговорювали можливі варіанти випробувань, сперечалися про те, як краще діяти в парі, і навіть спробували придумати сигнали на випадок, якщо в лабіринті не можна буде перемовлятися.

Але поступово слова сусіда почали зливатися для мене в єдиний рівний потік. Втома все ж брала своє. День видався надто довгим і надто насиченим, а напруження останньої доби остаточно добивало організм. У якийсь момент я спіймала себе на тому, що вже не стільки слухаю Норлана, скільки просто дивлюся в одну точку, час від часу кліпаючи дедалі повільніше.

А потім і зовсім клюнула носом.

— Гей, — хмикнув білявчик, захлопуючи блокнот. — Та ти зараз прямо тут відключишся.

Я різко випросталася, намагаючись зробити вигляд, що все чудово і я взагалі надзвичайно бадьора особистість. Вийшло не дуже. Норлан лише всміхнувся.

— Гаразд, досить на сьогодні. Розберемося на місці.

З цими словами він підвівся та почав розстеляти ліжко, а я з полегшенням видихнула, розуміючи, що мозок вже категорично відмовляється сприймати нову інформацію. І, якщо чесно, зараз думка про сон здавалася мені найкращою з усіх можливих.

Заснула я майже миттєво. Щойно голова торкнулася подушки, як втома остаточно взяла своє, затягуючи мене у важкий сон без сновидінь. Саме тому пробудження виявилося таким дивним. Мій організм вже ніби заздалегідь приготувався до того, що зараз у свідомість знову увірветься цей жахливий гонг, від якого хотілося підстрибнути до стелі, але замість цього хтось просто смикнув мене за плече.

Я різко розплющила очі та кілька секунд нерозуміюче дивилася перед собою, поки погляд не сфокусувався на вже повністю зібраному Норлані.

— Підіймайся, сходимо перекусимо, — промовив він так буденно, ніби щойно не витягнув мене з мертвого сну.

Я сонно кивнула та почала підводитися, коли раптом відчула щось недобре. Перука. Вона трохи з'їхала набік, і в мене всередині все похололо. На щастя, саме в цей момент мій сусід вже відвернувся, прямуючи до свого ліжка по якісь речі, і я швидко, майже судомно поправила волосся, намагаючись повернути все на місце.

Серце калатало так, ніби мене ледь не спіймали на місці злочину.

Я тут же схопила сумку, де лежали зілля Кларіс, запасні речі та інші життєво важливі для мого виживання дрібниці, після чого практично рвонула до вмивальні. І лише опинившись за зачиненими дверима, я змогла нормально видихнути.

Ні, так справа не піде. Потрібно бути уважнішою. Значно уважнішою.

Я швидко привела себе до ладу, перевірила перуку вже кілька разів поспіль, нанесла трохи зілля на корені волосся, просто про всяк випадок, вмилася холодною водою, намагаючись остаточно прокинутися, і лише після цього перевдягнулася.

А коли я повернулася до кімнати, Норлан вже нетерпляче чекав біля дверей.

— Живий? — хмикнув він.

— Поки що так, — буркнула у відповідь, закидаючи сумку на плече.

— Чудово. Тоді ходімо поїсти перед тим, як нас спробують вбити в лабіринті.

Я лише закотила очі, але все ж пішла за ним.

Коридорами гуртожитку вже снували адепти та новачки, багато хто мав такий самий сонний вигляд, як і я, але водночас вони рухалися напрочуд швидко. Мабуть, звичка. До їдальні ми дісталися без пригод, і ось там на мене чекав справжній сюрприз. Всередині виявилося несподівано багатолюдно.

Черги біля роздачі, гомін голосів, дзенькіт посуду — складалося враження, ніби зараз не ранній ранок перед найважливішим випробуванням, а середина навчального дня. Я навіть сповільнилася біля входу, здивовано оглядаючи залу.

І чого їм всім не спиться?