Розділ 37. Недовіра

Саме завдяки ректору цього разу артефакт уцілів. Я вже стояла трохи осторонь, практично відскочивши від магометра, тоді як приголомшений викладач витріщався на голову академії.

— Ваша Світлосте, це неймовірно! Восьмий, а то й дев'ятий рівень магії! — приголомшено видихнув чоловік.

Я повільно підняла на нього погляд, не вірячи почутому. Що? Хіба таке взагалі можливо? Але вголос цього питання я, звісно, не поставила, продовжуючи зображати розгублена німа постать, яка й сама не розуміла, що зараз сталося.

— Я бачив, — все ж промовив Авіус Крайн, насупившись ще сильніше. — Але не думаю, що нам варто це розголошувати. Запишіть шостий рівень. Цього буде достатньо.

— Але хіба про це не потрібно повідомити в раду і...

— Я ж сказав, — голос ректора став жорсткішим, і в приміщенні наче похолоднішало. — У документах буде зазначений шостий рівень. Цього більш ніж достатньо для проходження відбору.

Перевіряючий одразу ж замовк, ніби лише зараз усвідомив, з ким сперечається. Чоловік нервово поправив рукав мантії та коротко кивнув, хоча по його обличчю було видно — він ледве стримується, щоб не продовжити розпитування.

— Так, Ваша Світлосте... як накажете.

Я стояла трохи осторонь, все ще відчуваючи поколювання в долоні, та намагалася осмислити почуте.

Восьмий? Дев'ятий? Ні, це якась помилка. Навіть серед найсильніших магів імперії подібне траплялося вкрай рідко. Я чудово це знала, тому що в нашому домі про магію говорили часто, а батько обожнював обговорювати впливові родини та силу їхніх спадкоємців. І якби в мене справді був настільки високий рівень...

Я мимоволі ковтнула. Ні. Про це навіть думати страшно.

Тим часом дядько повільно перевів погляд на мене, і я миттєво напружилася, намагаючись зберегти максимально розгублений, але водночас спокійний вигляд.

— Як тебе звати? — несподівано запитав він офіційним тоном, ніби бачив мене вперше в житті.

Я ледь помітно кліпнула, але швидко взяла себе в руки.

— Саннер Війський, Ваша Світлосте, — відповіла, намагаючись не затнутися.

Кілька секунд він уважно дивився на мене. Так, ніби намагався зрозуміти, наскільки сильно я вже встигла влипнути. А потім несподівано всміхнувся кутиком губ. Зовсім трохи. Настільки непомітно, що перевіряючий маг цього навіть не вловив.

— Що ж, Саннер Війський, — спокійно промовив ректор Академії Польотів, — сподіваюся, ваші здібності відповідатимуть вашим результатам.

Я кивнула, не до кінця розуміючи, чи був це натяк... чи попередження.

— Вільний, — коротко кинув він вже офіційно. І лише коли я розвернулася до виходу, за спиною знову пролунав його голос: — І ще... постарайтеся більше нічого не ламати в моїй академії.

Я ледь не перечепилася на рівному місці. А перевіряючий маг приголомшено витріщився спочатку на ректора, потім на мене, явно не розуміючи, що взагалі щойно сталося. Я ж поспішила ретируватися, перш ніж дядько передумає та вирішить особисто відправити мене додому до батьків. Після всього, що сталося, затримуватися в приміщенні хотілося найменше, тому до виходу я практично вискочила.

Двері за спиною зачинилися, і в очі одразу вдарило яскраве світло центрального холу. Після напівтемряви перевірочної зали я мимоволі примружилася, намагаючись швидше звикнути, але зробити цього мені як слід не дали.

— Чого так довго? — поруч миттєво опинився Норлан.

Він одразу схопив мене за лікоть і потягнув вбік від основного натовпу, явно не бажаючи щось обговорювати посеред коридору.

— Я їм ледь артефакт не зламав, — зізналася частково, намагаючись, щоб це звучало максимально правдоподібно. — Мені звідки було знати, що просто долоню прикласти треба? Я і... шандарахнув силою трохи.

Останнє слово я додала вже тихіше, ніби й сама розуміла, наскільки безглуздо це прозвучало.

— Отримав прочуханку від ректора, — закінчила з важким зітханням.

— О-о-о... — промовив Норлан вже з куди більшим інтересом. — І він там був? Стежить за новачками?

Я коротко кивнула, не вдаючись у подробиці. Дуже не хотілося випадково проговоритися.

На щастя, білявчик поки задовольнився цією відповіддю, і невдовзі ми залишили ректорат, повертаючись назад до гуртожитків. Дорога минула значно тихіше, ніж зазвичай. Я все ще прокручувала в голові те, що сталося, а мій сусід, здається, про щось напружено розмірковував. І це мені зовсім не подобалося.

Коли ми нарешті дісталися кімнати і двері за нами зачинилися, білявчик несподівано зупинився посеред приміщення та повернувся до мене. Цього разу без звичної усмішки. Серйозний. Надто серйозний.

— Ти хто такий?

Запитання прозвучало настільки несподівано, що я буквально завмерла на місці. Серце ухнуло кудись униз, а в голові миттєво промайнули десятки думок одна гірша за іншу.

Мене розкрили?

— В сенсі? Я Саннер, твій сусід... — промовила не надто впевнено, і, судячи з виразу обличчя Норлана, моя відповідь його зовсім не переконала.

Білявчик продовжував уважно дивитися на мене, ніби намагався скласти в голові якусь картинку, у якій поки бракувало важливих деталей.

— Звідки ти дізнався про той прохід? Про магію? — нарешті запитав він прямо.

То ось воно що. Я подумки видихнула, хоча легше від цього не стало. Так і відчувала, що не варто було показувати зайвого. Але тоді Норлан виглядав настільки напруженим і розгубленим, що я просто не змогла промовчати.

— Я бачив, як ректор заходив туди, — знову видала часткову правду.

Мій співрозмовник насупився ще сильніше.

— Здається, ти не брешеш, — повільно промовив він, — але я відчуваю, що ти мені чогось недоговорюєш.

Після цього хлопець пройшовся кімнатою, явно обмірковуючи ситуацію, а я мовчки спостерігала за ним, намагаючись зайвий раз не нервувати. Зрештою, він мав повне право сумніватися. На його місці я б теж насторожилася. Нарешті Норлан зупинився та знову подивився на мене.