Розділ 35. Перед перевіркою сили

Норлан ще кілька секунд уважно стежив за тим, що відбувалося, майже не рухаючись. Я обережно визирнула з-за колони слідом за ним і побачила, як маги один за одним креслять на землі сяйливі контури. Лінії спалахували, перепліталися та зникали під шаром ілюзії, але навіть так я відчувала силу, що від них виходила.

Пастки. І явно не з розряду безневинних.

Один з викладачів провів рукою над землею, і повітря попереду раптом здригнулося, ніби простір на мить викривився. Другий тим часом встановлював якісь кристали по краях майданчика, а третій щось позначав у сувої, час від часу поглядаючи на схему, що вимальовувалася.

Норлан поруч беззвучно всміхнувся, ніби побачене лише ще більше його розпалило, а потім коротко кивнув мені, показуючи відступати. Я сперечатися не стала.

Ми так само тихо, як і прийшли, почали відходити назад, намагаючись не зачепити нічого зайвого і не видати себе випадковим звуком. Серце калатало десь у горлі, особливо коли один з магів раптом замовк і повернув голову в наш бік, але, на щастя, за мить знову повернувся до роботи.

Лише відійшовши на достатню відстань, де нас вже не могли почути, білявчик нарешті дозволив собі розслабитися.

— От же жуки... — видихнув він з щирим обуренням. — Самі, мабуть, не пройшли б цю гидоту, от тепер на інших і відіграються.

Я тихо фиркнула, похитавши головою. Чим далі, тим сильніше мене вражала його спритність. Цей хлопець ніби існував за якимись власними правилами: примудрявся все розвідати, усюди пролізти та при цьому ще й виглядав так, ніби просто прогулюється заради задоволення. І щось підказувало мені — це далеко не межа його талантів.

Але довго розмірковувати над здібностями свого сусіда мені не довелося. Над академією знову пролунав звук гонга — цього разу різкіший і протяжніший, — і Норлан миттєво змінився на обличчі. Вся його розслабленість зникла так швидко, ніби її і не було.

— Перевірка починається, — кинув він на ходу та одразу ж зірвався з місця.

Я поспішила слідом, намагаючись не відставати. Ми майже бігли через внутрішнє подвір'я академії, лавіруючи між такими ж квапливими претендентами, аж поки попереду не показалася знайома будівля.

Ректорат.

Від самого лише його вигляду всередині неприємно кольнуло. Я надто добре знала це місце — хоч і зовсім з іншого боку. Високі колони, широкі сходи, масивні вікна... все це було знайоме до найменших дрібниць, і саме тому доводилося особливо уважно стежити за собою, щоб не видати ні жестом, ні поглядом того, що я тут зовсім не вперше.

— Чорт... — видихнув поруч білявчик, різко сповільнюючись. — Я думав, вони трохи пізніше почнуть. Треба було йти першими...

І саме зараз я вперше побачила його по-справжньому схвильованим. Не жартівливим новачком, який постійно будує плани та усміхається, а напруженим. Настільки, що він навіть не намагався цього приховати. У мені відразу зчепилися два бажання. Перше вимагало мовчати та не висовуватися. Не показувати, що я знаю про академію більше, ніж повинна. Не ризикувати. А друге... друге не дозволяло спокійно дивитися на розгубленість хлопця.

Норлан же справді намагався допомогти нам обом. І зараз явно картав себе за те, що поставив на розвідку лабіринту, а не на ранній прихід до випробування.

— Тут можна обійти, — все ж вирвалося в мене раніше, ніж я встигла передумати.

Староста різко повернув голову.

— Звідки ти знаєш? — підозріло примружився він.

Я змусила себе якомога невимушеніше знизати плечима.

— Бачив, як один з викладачів обходив наш натовп перед тестом.

Це навіть не була повноцінна брехня. От тільки «викладачем» був не хто інший, як мій дядько, а цей шлях я запам'ятала ще під час одного з рідкісних візитів до нього. Але озвучувати це я, звісно, не збиралася.

Білявчик кілька секунд уважно дивився на мене, явно щось прикидаючи в голові. Потім коротко видихнув та кивнув.

— Веди.

Ми швидко відокремилися від кінця загальної черги, намагаючись не привертати до себе уваги, і попрямували вздовж центрального корпусу, поступово заходячи до його тильного боку. І чим далі ми відходили від основного потоку претендентів, тим тихіше ставало навколо. Шум голосів залишався десь попереду, а тут було чути лише наші кроки та шелест листя під поривами вітру.

А коли ми звернули за ріг, Норлан одразу почав уважно озиратися навсібіч, явно очікуючи побачити бодай щось підозріле або хоча б натяк на таємний прохід. Але навколо була лише глуха кам'яна стіна та високі вікна, розташовані так, що без магії чи драбини до них не дістатися.

І що довше мій напарник дивився, то скептичнішим ставав вираз його обличчя.

— Ти впевнений, що викладач йшов саме сюди? — все ж запитав білявчик, і в його голосі поки що не було роздратування, але й особливого ентузіазму теж.

Я коротко кивнула.

— Так.

Після цього ще раз швидко озирнулася, переконуючись, що поблизу нікого немає, і підійшла до стіни.

Серце неприємно прискорило хід. Я не була впевнена, що це взагалі спрацює. Все ж такі проходи підкорялися не лише магії, а й крові, а я... я ніколи раніше не намагалася відчинити їх самостійно. Але частина крові голови академії текла і в мені, адже я все ж була його племінницею.

Я обережно приклала долоню до холодного каменю та завмерла. Кілька довгих секунд не відбувалося геть нічого. Я вже почала відчувати, як всередині наростає паніка, а поруч Норлан явно збирався щось сказати, коли раптом по стіні пробігла ледь помітна світна брижа.

Я затримала подих. Сяйво ставало яскравішим, контур просто перед нами почав повільно проявлятися, а потім частина стіни просто... зникла, відкриваючи вузький прохід всередину будівлі. Норлан завмер з таким виразом обличчя, ніби щойно побачив живого дракона посеред аудиторії.

— Це...

Але договорити я йому не дала. Зараз було надто небезпечно стояти та обговорювати те, що відбувається. Я швидко штовхнула хлопця вперед.