Розділ 34. Нова витівка Норлана

Я закінчила раніше, ніж очікувала. Коли востаннє провела пером по бланку та поставила крапку, погляд сам собою метнувся до табло — залишалося ще близько двадцяти хвилин. Отже, вклалася приблизно в сорок.

Непогано.

Я акуратно відклала перо, випросталася і на секунду дозволила собі просто посидіти, нічого не роблячи. Руки більше не рухалися, але всередині ще залишалося легке напруження, ніби я й далі розв'язувала завдання, хоча переді мною вже лежав заповнений бланк.

Я підняла погляд і обережно озирнулася.

Зала жила своїм життям: хтось ще напружено писав, схилившись над аркушами, хтось завмер, втупившись в одну точку, намагаючись витягти з пам'яті потрібну відповідь, а хтось, як і я, вже закінчив, але не поспішав здавати роботу. Такі сиділи трохи розслабленіше, але все одно час від часу поверталися до своїх бланків, перевіряючи, переперевіряючи та сумніваючись. Я на мить теж подивилася на свої відповіді і одразу відвела погляд.

Ні.

Я надто добре знала себе. Варто почати перечитувати — і почнеться: сумніви, спроби все переписати, пошук підступу там, де його немає. А перше рішення найчастіше виявляється найправильнішим, особливо коли знання не витягуються силоміць, а приходять одразу. Хоча... у кількох питаннях я все ж вагалася.

Думка про це неприємно дряпнула, але я лише стиснула пальці і змусила себе не повертатися до бланка. Вже вирішено — отже, вирішено. Натомість я знову озирнулася, цього разу уважніше.

Обличчя. Постави. Манера триматися. Хтось виглядав впевнено, навіть надто, хтось — розгублено, хтось намагався приховати хвилювання, але воно все одно прослизало в жестах. Я мимоволі почала розглядати їх як майбутніх суперників, оцінюючи, прикидаючи, хто може виявитися сильним, а хто — ні. А це ж лише початок.

Перш ніж ми станемо адептами Академії Польотів, нам належить пройти відбір. І не просто пройти — витримати конкуренцію з найкращими новачками імперії. І десь серед цих людей вже сиділи ті, з ким мені доведеться зіткнутися далі.

Час пролетів несподівано швидко. Я лише встигла ще раз окинути поглядом залу та подумки прикинути, скільки тут справді сильних претендентів, як цифри на табло блимнули і згасли. Тієї ж миті бланки перед нами засвітилися м'яким блакитнуватим світлом і... зникли.

Залою прокотився здивований гул, а за секунду всі формуляри вже акуратною стопкою матеріалізувалися на столі викладачів. Ті навіть слова зайвого не сказали — спокійно зібрали відповіді, обмінялися короткими поглядами та покинули приміщення, залишаючи нас самостійно перетравлювати те, що сталося.

А щойно двері зачинилися, як тиша відразу розсипалася на десятки голосів. Майбутні адепти зашепотілися, хтось одразу почав обговорювати завдання з сусідами, хтось сперечався щодо правильності відповідей, а хтось вже будував здогадки про наступний етап. У залі змішалися найрізноманітніші емоції: розгубленість, азарт, нервозність і навіть самовпевненість.

Дехто виглядав так, ніби вже подумки вдягнув форму Академії Польотів. Інші — навпаки, сиділи з таким виглядом, ніби щойно підписали собі вирок. Я ж не розуміла, що відчувати.

Тест пройшов спокійно, навіть надто, але попереду був «лабіринт», і саме він не давав мені спокою. Слова Норлана крутилися в голові, накладаючись на власні страхи, і що більше я думала, то ясніше розуміла: з моєю підготовкою все це може закінчитися дуже швидко.

Поки я тонула в роздумах, поруч несподівано виник мій сусід і з розмаху ляснув мене по плечу. Я сіпнулася так різко, що ледь не впала зі стільця, але хлопець одразу схопив мене за лікоть, утримуючи.

— Та розслабся ти, — розсміявся він. — Це було не складно.

Судячи з його задоволеного вигляду, тест він пережив без особливих втрат і зараз взагалі не помічав мого стану.

— Скоро буде перевірка сили, але про це оголосять окремо, — продовжив він вже дорогою, коли ми рушили до виходу. — А поки можна пройтися академією та оглянути місцевість.

Білявчик підморгнув, явно передчуваючи прогулянку, а я все ще подумки поверталася до лабіринту.

— Може, нам краще підготуватися до забігу? — все ж не витримала. — Якщо він настільки складний...

— Підготуємося, — легко відмахнувся Норлан, продовжуючи вести мене далі від потоку студентів.

Я вже збиралася знову заперечити, але він несподівано сповільнився, дочекався, поки навколо стане менше людей, і лише тоді тихо промовив:

— Підглянемо, що там готують до перевірки.

Хлопець швидко озирнувся навсібіч, ніби побоюючись, що нас можуть почути, і на його губах з'явилася задоволена, майже авантюрна усмішка. Здавалося, мій сусід справді мав талант не лише втрапляти в неприємності, а й втягувати в них оточуючих. Я підозріло глянула на Норлана, вже заздалегідь розуміючи, що нічого доброго за цією усмішкою не буде.

— І як саме ми збираємося це зробити? — стишила голос, намагаючись не виглядати надто вже зацікавленою.

— Дуже обережно, — поважно заявив білявчик і тут ж задоволено всміхнувся, явно насолоджуючись моментом.

Ми звернули з центральної доріжки, пропускаючи повз чергову групу новачків, і рушили вздовж одного з бічних корпусів. Староста йшов впевнено, ніби заздалегідь знав, куди прямує, час від часу озираючись і перевіряючи, чи йду я за ним.

— Ти ж розумієш, що якщо нас спіймають...

— Не спіймають, — перебив він так швидко, ніби цей варіант взагалі не розглядався. — Головне — робити розумний вигляд і не панікувати.

Я тихо фиркнула. Дуже обнадійливий план.

Ми обійшли тренувальний майданчик, де старшокурсники вже щосили ганяли когось з молодших, і звернули до довгого кам'яного переходу між будівлями. Тут людей було помітно менше, а шум центрального подвір'я поступово залишався позаду.

— Брати казали, що перед випробуваннями викладачі завжди заздалегідь готують частину пасток, — пошепки пояснив мій сусід, сповільнюючи крок. — Якщо пощастить, побачимо хоча б напрямок.