Розділ 30. Заселення

Ми піднялися на п'ятий, найвищий поверх, і щойно опинилися в коридорі, я мимоволі відзначила, наскільки тут тихіше, ніж внизу. Гомін голосів сюди майже не долітав, і було чути лише рідкісні кроки та приглушені звуки через зачинені двері. Норлан, не збавляючи темпу, впевнено повів мене в самий кінець, і чим далі ми йшли, тим безлюдніше ставало навколо.

Спершу мені здалося, що розташування таке собі — далеченько, відокремлено, ніби нас навмисне поселили подалі від інших, але щойно я про це подумала, як білявчик, наче вгадавши мої думки, посміхнувся.

— Спеціально вибрав цю кімнату, — кинув він через плече. — Тут є один приємний бонус.

Він зупинився біля дверей, але замість того, щоб одразу їх відчинити, спершу кивнув у бік невеликого прольоту в кінці коридору, де за ґратами вгадувався вихід на балкон… або щось більше.

— Бачиш? — хлопець вказав на замкнені металеві двері, а потім, трохи нахилившись до мене і змовницьки посміхнувшись, дістав з кишені маленький ключ. — А ось це вже цікавіше.

Я примружилася, розглядаючи ключик, і не стримала легкої усмішки. Оце ж хитрун.

— Це ж ідеально, — продовжив мій новий знайомий, явно задоволений справленим ефектом. — Можна спокійно тренуватися на свіжому повітрі, і ніхто тебе не діставатиме.

Він ще раз кивнув у бік ґрат, а потім раптом стишив голос:

— Тільки цсс… — Норлан притиснув палець до губ. — Навіть мої брати про це не знають. Дізнаються — облюбують це місце для своїх тусовок, і тоді про тишу можна буде забути.

Я тихо всміхнулася, розуміючи, що в його словах не було і краплі перебільшення, та ще раз подивилася на ґрати. Схоже, мені справді пощастило з сусідом. Ми повернулися до дверей нашої кімнати, і я вже збиралася просто зайти, але Норлан зупинився та кивнув на дверне полотно.

— Спершу реєстрація, — пояснив він і ступив вперед.

Білявчик підняв долоню та приклав її до поверхні дверей. Майже одразу по дереву пробігла легка брижа, ніби від дотику прокотилася хвиля, і вже наступної миті просто на дверному полотні проступило кругле, трохи карикатурне личко. Воно кліпнуло, витягнувши губи, уважно втупилося в Норлана і, здається, навіть трохи примружилося, ніби звіряло щось у своїй пам'яті.

— А, це ти, — пролунало трохи втомлено, і в голосі я почула ліниве впізнавання. — Заходь.

Обличчя розтануло, залишивши по собі лише ледь помітне сяйво, і Норлан задоволено хмикнув.

— Тепер ти, — кинув він, відступаючи вбік.

Я завмерла всього на секунду, а моє серце неприємно стиснулося. Дух академії. Я вже стикалася з ним… за інших обставин, і думка про те, що він може «пригадати» мене, зараз здавалася вкрай невдалою. Але вибору не було.

Я ступила вперед, підняла руку та обережно торкнулася дверей, відчуваючи, як під долонею знову проходить та сама хвиля. Обличчя з'явилося майже одразу. Воно подивилося на мене… і не поспішало говорити.

— Ім'я, — промовив дух, нахиляючи голову.

— С… Саннер Війський, — видавила, затнувшись на мить сильніше, ніж хотілося б.

Обличчя завмерло. У його виразі з'явилося щось… замислене. Норлан поруч трохи напружився, і я шкірою відчула його погляд. У голові вже гарячково почало складатися виправдання — щось про акцент, про хвилювання, про перший день… Але дух раптом кліпнув, ніби ухвалив рішення.

— Прийнято, — спокійно промовив він.

І тієї ж миті двері перед нами м'яко відчинилися. Я шумно видихнула, лише тепер усвідомлюючи, що весь цей час стояла, майже не дихаючи.

Білявчик, ніби нічого особливого не сталося, просто нахилився, підхопивши з підлоги кошик, і першим ступив всередину, впевнено переступаючи поріг, наче повертався в уже знайоме місце. Я пішла за ним, все ще відчуваючи легке напруження після спілкування з духом, але з кожним кроком воно поступово відпускало.

Кімната виявилася простою, але цілком зручною: два ліжка по різні боки, стіл біля вікна, пара стільців, шафа та невеличка тумба. Нічого зайвого, але й не порожньо — саме те, що потрібно.

Я одразу попрямувала до ліжка біля стіни, обравши місце, яке здавалося більш затишним. Мій сусід без зайвих слів поставив кошик поруч, а я додала до нього свою сумку з нечисленними речами, подумки відзначаючи, що розберуся з цим пізніше, коли з'явиться час і можливість спокійно все осмислити.

— Потім розберемося, — ніби підхопив мої думки Норлан і ляснув долонею по спинці стільця. — Ходімо обідати.

Я не стала сперечатися. Голод на той момент вже наполегливо та без жодного сорому нагадував про себе, тож я лише ствердно кивнула і попрямувала за хлопцем до виходу, намагаючись триматися так само впевнено, як і раніше.

Зрештою, попереду на мене чекала не лише їжа, а й перший справжній день у новому житті.

Ну а поки наші герої розбираються зі своїм новим життям, я запрошую вас у мою новинку під назвою "Істинності всупереч".

- Я зустрів істинну.

Здається, саме з цієї фрази моє спокійне життя офіційно закінчилося.

От тільки, на відміну від мене, мій чоловік не бачив у тому, що сталося, жодної трагедії. Розлучатися цей нестерпний лускатий не збирався, запевняючи, що істинність - це зовсім не зрада, а нашому шлюбу ніщо не загрожує.

Ну звісно. Адже я теж повинна вважати, що поява в мого чоловіка іншої жінки - це суща дрібниця.

Якщо давня драконяча магія вирішила підкинути моєму чоловікові істинну, то мені вона, схоже, подарувала чудовий привід нарешті перестати жити його життям. Досить бути зручною дружиною, яка стоїть за спиною одного з найвпливовіших драконів імперії. Час згадати, що в мене теж є мрії, амбіції та право самій вирішувати, яким буде моє майбутнє.

А мій любий чоловік нехай поки розбирається, що для нього важливіше: давнє призначення... чи жінка, яку він так самовпевнено вважав своєю.