Розділ 29. Заселення до гуртожитку

Ми дочекалися, поки підтягнуться решта з нашої невеличкої групи, і лише коли всі нарешті зібралися, білявчик — тепер вже явно не просто випадковий попутник, а неформальний головний — коротко кивнув та повів нас далі. Ми рушили дружньою, хоч і трохи розрізненою вервечкою в бік житлових корпусів, але майже одразу звернули вбік, до масивної будівлі, що більше була схожа на склад.

Перед широкими дверима вже вишикувалася черга — менша, ніж біля реєстраційних столів, але все одно чимала, і, що було найнеприємніше, рухалася вона значно повільніше. Люди перемовлялися, хтось втомлено переминався з ноги на ногу, хтось намагався зазирнути вперед, ніби це могло хоч трохи пришвидшити процес.

Я мимоволі зітхнула та стала в хвіст черги разом з іншими. І саме в цю мить шлунок вирішив голосно нагадати про себе. Я ледь скривилася, подумки лаючи і себе, і вчорашній день, адже востаннє їла ще вдень, а відтоді минуло надто багато часу, щоб організм мовчки це ігнорував.

— Потерпи, — пролунав збоку голос, і білявчик легенько штовхнув мене ліктем у бік, усміхнувшись. — Щойно заселимося, я відведу тебе до їдальні.

Я коротко кивнула, намагаючись не виглядати надто виснаженою, хоча перспектива нормально поїсти зараз здавалася майже порятунком.

— До речі, я — Норлан, — додав він, простягаючи руку.

Я на мить завагалася, але все ж відповіла на жест, потиснувши його долоню трохи міцніше, ніж зробила б зазвичай, намагаючись не виглядати кволим новачком.

— Саннер, — відгукнулася, витримуючи його погляд і сподіваючись, що це рукостискання не видасть у мені нічого зайвого.

Хлопець хмикнув, ніби щось для себе відзначив, але нічого не сказав, і ми знову витріщилися вперед, де черга дуже повільно, але все ж просувалася до омріяних дверей.

Через деякий час ми нарешті опинилися біля входу. Всередині було гамірно, пахло шкірою, тканиною та чимось ще — сумішшю складських запасів і магічних просочень. Переді мною височів комірник — величезний та широкоплечий, з таким обличчям, що я мимоволі затримала на ньому погляд довше, ніж слід було.

Шкіра на його щоках і лобі виглядала дивно — ніби вкрита грубою кіркою, чи то лускою, яка не сформувалася до кінця, чи то слідами якоїсь хвороби або мутації. Це мало незвичний, майже моторошний вигляд, і я поспішно осмикнула себе, відводячи очі, щоб не витріщатися надто відверто.

— Ось, тримай. Розпишися тут, — промовив велетень, вказуючи товстим пальцем на рядок у журналі.

Переді мною вже стояв великий кошик, у якому лежав комплект речей — форма, білизна, якісь дрібниці, все акуратно складене, але в такій кількості, що здавалося, ніби мені видали половину складу.

Я швидко нахилилася до журналу, записала своє нове ім'я та поставила підпис — нерівну, трохи розмашисту карлючку, яку відразу ж постаралася запам'ятати. Тепер вона мала стати моєю, інакше наступного разу я сама себе видам.

— Дякую, — пробурмотіла, підхоплюючи кошик.

І тут же зрозуміла, що поквапилася. Він був не просто важким — він майже повністю закривав огляд, і я ледве втримувала рівновагу, намагаючись ні в кого не врізатися дорогою до виходу.

Поруч пролунав короткий смішок, і вже наступної миті кошик зник з моїх рук.

— Давай допоможу, а то ти такий кволий, що ще завалишся, а мені потім відповідай, — незграбно пробурчав Норлан, перехоплюючи мою ношу.

Я кліпнула, на мить розгубившись, але швидко знайшлася:

— Я просто ще не наростив м'язів, — відповіла, намагаючись звучати невимушено.

Хлопець всміхнувся, явно задоволений відповіддю, і кивнув у бік доріжки.

— Ходімо. Комендантка гуртожитку — моя знайома, попрошу поселити нас разом.

Ми рушили в бік житлових корпусів, і я мимоволі пришвидшила крок, підлаштовуючись під його темп. Навколо вирувало життя — новачки, старшокурсники, хтось вже у формі, хтось з такими самими кошиками, як у нас, — все це змішувалося в єдиний потік.

Я деякий час мовчала, але запитання, яке крутилося на язиці, все ж вирвалося:

— А звідки ти тут все так добре знаєш?

Норлан хмикнув, ніби саме цього і очікував.

— У мене два брати навчаються в Академії Польотів. Старший — ловець у «Драгоніксі», а середній поки що в запасі, — відповів хлопець з помітною гордістю. — Я тут бував доволі часто, от і обріс потроху корисними знайомствами.

Я з цікавістю подивилася на свого співрозмовника, відзначаючи цю деталь. Отже, не просто балакучий староста, а людина з реальними зв'язками. Я ж... теж тут бувала, але зовсім в іншій якості. Далі ректорського корпусу я майже не заходила, а єдине по-справжньому важливе «знайомство» — це Авіус Крайн, мій дядько та водночас очільник академії.

От тільки про це я не збиралася говорити ні за яких обставин. Тому лише кивнула, вдаючи, що все довкола для мене в новинку. Що, зрештою, було не такою вже й брехнею.

Поки я прокручувала в голові почуте, ми вже підійшли до першого корпусу гуртожитків — про це недвозначно повідомляла табличка біля входу. Будівля виглядала солідно, навіть трохи суворо, але була доглянутою, а всередині панувала така сама ділова метушня, як і на подвір'ї.

Норлан, не вагаючись, зайшов всередину та впевнено звернув з головного коридору ліворуч, ніби чудово знав дорогу. Я йшла слідом, намагаючись не відставати, і незабаром ми зупинилися біля невеликих дверей з табличкою «Комендант гуртожитків».

Білявчик постукав. За кілька секунд двері відчинилися, і на порозі з'явилася жінка... поважної статури. Широкі плечі, міцна постава, уважний і чіпкий погляд, а сукня сиділа на ній так, ніби намагалася здаватися скромною, але давно здалася під натиском характеру своєї господині.

— Добрий день, пані Крімлі, — широко всміхнувся Норлан.

І жінка одразу змінилася. Її обличчя пом'якшало, губи торкнула усмішка, і весь цей суворий образ ніби на мить відступив.

— А, це ти, Норлі. Як поживаєш? Вже заселяєшся? — кивнула вона на кошик у його руках.