Розділ 27. Я влипла?

Ми ступили в портал майже одночасно, і звичне викривлення простору накрило нас миттєво — повітря стиснулося, світ на якусь мить утратив чіткість, а вже наступної секунди нас ніби виштовхнуло вперед. Я не втрималася та ледь не спіткнулася, буквально вилітаючи на траву, але тієї ж миті чиясь рука підхопила мене, не дозволивши впасти.

Білявчик усміхнувся, притримуючи мене за лікоть.

— Тримайся, — легко кинув, ніби подібне траплялося з ним далеко не вперше.

Я швидко випросталася, відчуваючи, як всередині неприємно відгукнулася різниця. Перехід був... грубим. Я звикла до роботи майстрів, у яких крок крізь портал відчувався майже плавно, без різких поштовхів та перекосів, а тут було очевидно, що маг, який обслуговував цей перехід, значно поступався їм рівнем.

Навколо нас поступово з'являлися інші. Хтось приземлявся на ноги, комусь щастило менше, а кілька людей то і зовсім не витримали, хапаючись за живіт та поспіхом відвертаючись вбік. Галявина дуже швидко стала місцем для вкрай... неапетитних наслідків першої «прогулянки» порталом.

— А ти непогано тримаєшся як для новачка, — зауважив мій провідник, кинувши на мене короткий погляд.

Я лише знизала плечима, намагаючись не виглядати надто впевнено, але й не переграти зі своєю «слабкістю».

— Мабуть, пощастило.

Він лише хмикнув, більше нічого не сказавши.

Ми трохи зачекали, поки всі підтягнуться та оговтаються після переходу. Хтось обтрушувався, хтось умивався водою з фляги, хтось просто сидів, приходячи до тями, і лише коли стало зрозуміло, що більше ніхто не збирається падати чи позбуватися сніданку, білявчик плеснув у долоні, привертаючи до себе увагу.

— Так, зібралися! — його голос одразу став зібранішим і навіть командним. — Довго розсиджуватися не будемо.

Лише тепер я зрозуміла, що він, схоже, старший у цій групі. Хлопці підтягнулися, більш-менш організовано шикувалися, а він, не витрачаючи часу на зайві пояснення, повів нас вперед. Туди, де за пологими пагорбами вже виднівся цілий комплекс будівель.

Академія Польотів.

Чим ближче ми підходили, тим краще можна було оцінити її справжній масштаб. Будівлі, які здалеку здавалися просто великими, тепер височіли над нами справжніми громадами, а широка дорога плавно спускалася з пагорба до розчинених воріт, крізь які нескінченним потоком прямували новоприбулі.

Ми спустилися вниз разом з іншими та увійшли всередину, опинившись на просторому подвір'ї, де вже зібрався чималий натовп. Хтось стояв невеликими групами, хтось розгублено озирався довкола, а хтось, навпаки, намагався триматися впевнено, хоча його видавали погляд, жести та надто різкі рухи.

Новачки. Такі самі, як і я.

Білявчик, який весь цей час вів нашу групу, зупинився та обернувся, уважно оглядаючи нашу компанію.

— Не губіться та не відставайте, — коротко кинув він, після чого впевнено попрямував до однієї з черг, що вже вишикувалися біля довгих столів.

Ми рушили за ним.

— Запишитеся і одразу підходьте до мене, — додав він вже дорогою. — Я чекатиму трохи осторонь. Як тільки закінчимо з формальностями, допоможу вам заселитися, і на цьому моя місія завершиться.

Говорив він спокійно, але в голосі відчувалася звичка віддавати розпорядження, тож ніхто навіть не подумав сперечатися.

Ми стали в кінець черги, яка рухалася повільно, але це було навіть на краще — з'явився час озирнутися та остаточно прийти до тями. Мої нові «однокурсники» виявилися небагатослівними, і це мене більш ніж влаштовувало: менше розмов — менше шансів сказати щось зайве.

Я вже почала потроху розслаблятися, коли помітила дивну річ. Люди навколо... трималися ближче до мене. Не впритул, але помітно ближче, ніж до інших. Я ледь повернула голову, намагаючись не привертати уваги, і вловила уривки тихого шепоту.

Друг старости.

Я насилу стримала будь-яку реакцію. Схоже, той самий білявчик вже встиг заробити собі певну репутацію, а я автоматично опинилася поруч з ним у потрібний момент. І тепер це працювало мені на користь.

Що ж... Іноді удача все ж таки буває на моєму боці.

Черга просувалася досить жваво, але, всупереч очікуванням, це лише посилювало моє напруження. Люди попереду підходили до столу, називали свої дані, отримували якісь позначки і йшли далі, а я дедалі ближче наближалася до мага-реєстратора.

Залишалося лише двоє. Я мимоволі напружилася та уважніше прислухалася, намагаючись не проґавити жодного слова.

— Ім'я? Рід? Якою магією володієш? Де навчався? — рівним, майже беземоційним голосом запитав маг, навіть не підводячи голови, і акуратно заніс відповіді до розкреслених колонок.

Наступний хлопець відповів майже те саме, лише трохи запнувся, коли називав свій рід, але його все одно записали та відправили далі. І саме тоді до мене дійшло. Я не готова. Зовсім.

Окрім імені (вигаданого) та дівочого прізвища матері, у мене не було нічого. Жодної продуманої легенди, жодних відповідей на такі прості, але смертельно небезпечні запитання. Я гарячково забігала поглядом навсібіч, ніби могла знайти підказку просто тут, між столами і натовпом таких самих новачків.

Рід. Який рід? Де навчалася? Що сказати, аби не викликати підозри?

Думки металися, наштовхуючись одна на одну, та плуталися, і чим ближче я підходила до столу, тим очевидніше ставало: імпровізувати доведеться просто зараз. І помилитися я не мала права.

Я все ще перелякано намагалася скласти бодай якусь правдоподібну легенду, перебираючи варіанти та одразу ж їх відкидаючи, коли черга раптом закінчилася швидше, ніж я встигла хоч щось вигадати.

— Наступний.

Я ступила вперед майже машинально, ніби тіло рухалося саме, не чекаючи, поки свідомість наздожене події.

— Ім'я? — пролунало запитання, і я вже відкрила рота, готова назвати завчене ім'я, коли мій погляд ковзнув по обличчю хлопця, який сидів за столом...

і тієї ж миті всередині все обірвалося.