Розділ 25. Допомога

Я йшла задоволена, ледь не підстрибуючи, і не одразу помітила, як надто легка хода і насилу стримувана посмішка починають привертати до мене увагу. Кілька перехожих озирнулися, хтось затримав погляд довше, ніж потрібно, і це швидко повернуло мене з небес на землю. Довелося осмикнути себе, сповільнитися, вирівняти крок і знову згадати все, чого навчала мене Кларіс: ширше, спокійніше, без зайвої метушні та емоцій на обличчі. Потрібно бути уважною, доки це не стане звичкою, інакше вся моя підготовка розсиплеться в найневдаліший момент.

Я попрямувала до харчевні, вже подумки прокручуючи, як розповім Кларіс про першу «перевірку», але, підійшовши ближче, раптом відчула дивне занепокоєння. Мітка, яку я поставила на будівлю, щоб легше знаходити дорогу, виглядала інакше — тьмянішою, ніби її щось приглушувало.

Я зупинилася не одразу, а лише за кілька кроків, ніби просто сповільнила ходу в потоці людей, і обережно придивилася магічним зором. По поверхні мітки справді проходила тонка, майже непомітна сітка, наче хтось спробував її перехопити або накрити чимось своїм.

Серце неприємно стиснулося. Це було не випадково.

Я не стала йти просто до дверей, а, навпаки, трохи змістилася вбік, підлаштувавшись під потік перехожих, і разом з ними рушила далі вулицею, ніби мені зовсім не сюди. Так я змогла підійти ближче, не виділяючись, і краще роздивитися, що відбувається.

Карета. Надто дорога для цього району, хоч і без гербів чи будь-яких знаків. І чоловіки біля входу. Не просто відвідувачі — надто зібрані, надто уважні, вони стояли так, ніби охороняли когось, а не чекали своєї черги. Всередині все неприємно похололо. Мені туди не можна.

Я схилила голову, намагаючись сховати обличчя і не виділятися з натовпу, і саме вчасно — двері харчевні відчинилися, і на вулицю вийшов чоловік, якого я впізнала відразу. Повірений мого батька Лайз.

Думка спалахнула різко й неприємно. Вони знайшли мене?

Перевіряти я не стала. Просто пришвидшила крок, намагаючись якомога швидше минути цю ділянку і розчинитися в людському потоці, не озираючись та не роблячи різких рухів, але відчуваючи, як всередині все стискається від напруження. І, схоже, саме це мене й видало.

Я буквально шкірою відчула, як його погляд затримався на мені, як він придивився уважніше, ніби щось здалося йому дивним, а потім зробив крок вслід.

Лайз пішов за мною.

Я йшла, дедалі пришвидшуючись, і водночас намагалася виглядати так, ніби просто поспішаю у своїх справах, але всередині вже наростала справжня паніка. Погляд метався навсібіч, чіпляючись за вивіски, двері, проходи — за будь-яку можливість сховатися, звернути, зникнути, поки мене не покликали на ім'я... справжнє ім'я.

Куди? Куди можна пірнути, щоб не викликати підозри та водночас не опинитися в пастці? І саме тоді я побачила її. Взуттєву майстерню. Ту саму, де зранку робила замовлення.

Думка спалахнула миттєво, і я вхопилася за неї, немов за рятівну соломинку. Так, ще зарано, так, майстер може бути зайнятий або взагалі не відчинити, але це був єдиний шанс не опинитися віч-на-віч з людиною, яка знала мене надто добре.

Я різко змінила напрямок і попрямувала до дверей, намагаючись не перейти на біг, але відчуваючи, як з кожним кроком серце б'ється дедалі сильніше. Ще трохи, лише кілька кроків. Я майже дотягнулася до ручки, коли за спиною пролунало:

— Гей, хлопче, ти тут живеш?

Голос Лайза прозвучав надто близько, і я завмерла всього за метр від дверей.

Повільно почала обертатися, намагаючись тримати голову трохи опущеною, щоб не підставляти обличчя під прямий погляд. В голові гарячково крутилися варіанти відповідей, але жоден не здавався достатньо безпечним.

І саме тієї миті, коли я вже збиралася щось сказати, за моєю спиною рипнули двері.

— Що вам потрібно від мого онука? — пролунав напружений, трохи різкий голос майстра.

Я озирнулася, не відразу повіривши в те, що відбувається. Він стояв у дверях, дивлячись просто на Лайза, і в його погляді не було ані краплі сумніву.

— Марку, йди до хати, я поговорю з паном, — додав чоловік, відчиняючи двері ширше.

Я не стала чекати другого запрошення. Серце все ще шалено калатало, але ноги спрацювали швидше за голову — я швидко прослизнула йому за спину, у рятівний напівморок майстерні, відчуваючи, як позаду залишається вулиця... і небезпека.

Я так і не зрозуміла, про що саме вони говорили з Лайзом. Слова з вулиці майже не долинали до мене — лише приглушені інтонації, короткі фрази та напружені паузи. Час тягнувся болісно повільно, і кожна мить здавалася надто довгою, аж поки двері знову не рипнули і майстер не повернувся всередину.

Він пройшов повз мене, ніби я й не стояла посеред кімнати, і, не промовивши жодного слова, попрямував до свого столу, одразу повертаючись до роботи. Інструменти знову тихо задзвеніли, шкіра зашелестіла під руками, а я залишилася стояти на місці, не знаючи, куди себе подіти.

З одного боку, потрібно було подякувати. З іншого — відволікати його зараз здавалося неправильним. Та й що я взагалі могла сказати? Старий же не просто допоміг — він навмисне збрехав повіреному мого батька, а отже... все зрозумів.

Я переминалася з ноги на ногу, намагаючись поводитися якомога тихіше і непомітніше, але, схоже, виходило це погано, адже в якийсь момент майстер все ж зупинився і кинув на мене короткий погляд.

— А ти думала, я не зрозумів, що нога в тебе жіноча? — усміхнувся, навіть не відриваючись до кінця від роботи.

Я завмерла, відчуваючи, як всередині все стислося, але все ж змусила себе відповісти:

— Але ж... ви все одно взялися. І знову допомогли... Дякую.

Він лише злегка повів плечем, ніби це не було чимось особливим.

— Кларіс попросила, — коротко відповів чоловік. — А я не міг їй відмовити.

Більше він нічого не сказав, і я вирішила не заважати, намагаючись рухатися якомога тихіше, поки мій ятівник закінчував роботу. Час знову потік повільно, але вже без колишнього напруження, і коли майстер нарешті відклав інструмент, я мимоволі випросталася.